Як навчитися писати картини, стріляти з пістолета і готувати воєнно-польовий торт: Інструктаж від колишньої журналістки із Закарпаття Галини Сернівки

До кінця грудня в креативному просторі Центру інформації та документації НАТО в Україні триває виставка художниці Галини Сернівки "Мотанка: Віра, Надія, любов та…". Живописні роботи присвячені ляльці-мотанці – давньому українському символу, який часто як оберіг використовують українські військові на сході країни. І це не випадково.

Галина Сернівка – колишня журналістка із Закарпаття, а її теперішня виставка стала прикладом того, як одна людина може успішно поєднувати в собі зовсім різні, навіть діаметрально протилежні іпостасі.

Місцеві спочатку думали, що прийшли війська НАТО

Журналістка, волонтерка, учасниця бойових дій, офіцер поліції, проєктний менеджер, нарешті художниця – усі ці професії й захоплення поєднує в собі Галина Сернівка. Саме в такому хронологічному порядку. До кінця 2013-го вона була лише журналісткою, власним кореспондентом телеканалу "СТБ" на Закарпатті. Коли почалася Революція гідності, поїхала в Київ на Майдан, а з початком війни стала активним волонтером. Поступово до тендітної дівчини, зовсім не схожої на солдата, прийшло розуміння, що вона не зможе залишитися осторонь війни.

"Переломним моментом стало повернення групи полонених бійців нашої 128-ї бригади у травні 2014-го, їх тоді обміняли на бойовиків, – розповідає Галина. – До тих пір я тільки знімала сюжети про військових, писала їм листи й допомагала як волонтер, але та подія стала своєрідним поштовхом – я зрозуміла, що більше не зможу залишатися вдома й спостерігати за війною збоку. Потім часто думала, що гірше – дивитися новини й накручувати себе чи бачити все те на власні очі. У мене ніколи не було якогось військового досвіду, тому я цілком усвідомлювала, що не стану супер-солдатом. Але така мета й не ставилася, важливіше було принести хоч якусь користь, фігурально кажучи, навіть набої підносити. У нас була дуже хороша команда однодумців – колишніх майданівців і волонтерів, котрі разом і вирішили потрапити на передову. Влітку 2014-го ми зібрали речі й поїхали Нові Петрівці на Київщині – на Базу навчального центру Нацгвардії України. Я виїхала трохи раніше й спочатку потрапила в інший взвод – там ще дуже зраділи, бо їм якраз не вистачало для повної комплектації санітара. Але потім нас усе одно об’єднали з давніми друзями. Пам’ятаю, дуже швидко пройшла медичну військово-лікарську комісію (потім доводилося проходити її знову, уже в поліції, то там огляд лікарів був набагато прискіпливішим), і мене поселили в намет. Це було в липні. В студентські роки кілька разів ходила в друзями в походи й пообіцяла собі більше не жити в наметах, але, як кажуть, ніколи не зарікайся… У великому наметі було 15 бійців, крім мене ще одна дівчина. Але спільне помешкання й побут із хлопцями не викликав дискомфорту – усі ми були давніми знайомими й однодумцями, нас об’єднувала спільна ідея, ми були на одній хвилі".

На посту біля Дебальцева

На початку навчань Галині пропонували стати снайпером. "Але мій зір не 100-відсотковий, та й гвинтівка СВД для мене дуже велика, важка й незручна, – пояснює жінка. – Словом, не моє це. Тому була помічницею снайпера – ми виконували різні маневри, підбирали позиції, вчилися орієнтуванню на місцевості. А через кілька тижнів наш взвод у складі Батальйону оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького почали готувати до відправки на Донбас. Централізоване постачання бойових підрозділів тоді було дуже поганим, тому нас майже повністю всім необхідним укомплектували волонтери – дали наколінники, налокітники, каски, медичні препарати, навіть форму. Бо в тій нацгвардійській, яку для мене знайшло командування, я би потонула".

Про те, що Галина їде на фронт, ніхто з рідних не знав. Батьки були впевнені, що донька займається волонтерством у Києві (якби вони знали, куди вона збирається, дуже хвилювалися б). Правду знали лише кілька дівчат-волонтерів із Києва, котрі не мали зв’язків із Закарпаттям, та колега-журналіст із Ужгорода – за тодішніми умовами кожен нацгвардієць, що виїжджав на передову, мав залишити командуванню контактну особу, до котрої можна було звернутися у випадку чого.

"У середині серпня нас відправили на Донбас, у Дебальцеве, – продовжує Галя. – Буквально за два тижні до того Дебальцеве звільнили від казачків, але народ ще був під впливом російської пропаганди, яка попрацювала там дуже потужно. Наведу такий приклад. Ми були одягнені дуже по-різному, здебільшого у форму від волонтерів. У когось були німецькі чи бельгійські знаки розрізнення, а в мене британський. Зривати шеврони вважається поганою прикметою, тому ми й залишили їх. І місцеві мешканці спершу сахалися нас – вони дійсно думали, що в Україну прийшли воювати війська НАТО. Мені це було й смішно, і дивно. Я зверталася до цих людей українською: "Ми з України, такі ж українці, як і ви, не треба нас боятися". Так поступово й налагоджували контакт".

Серед інших обов’язків Галина ще й готувала для всього взводу

Наш пост обстрілювали з артилерії та мінометів по кілька разів щодня

Взвод, у якому служила Галина, розмістили на межі Луганської та Донецької областей перед в’їздом у Дебальцеве. Це було місце в полі з невеликим узліссям біля траси, яке нацгвардійці облаштовували власними силами.

"На перших порах ми поселилися у звичайних наметах, – каже Галина. – Оскільки я була єдиною дівчиною у взводі, мені виділили окремий невеликий намет. Щоб зайти чи вийти з нього, треба розв’язати кілька шнурів і застібок, що я добросовісно й робила кілька перших разів. Але дуже швидко перестала, як тільки почалися обстріли й треба було чимшвидше тікати в укриття. Тоді не до шнурівок і застібок".

Позиції бойовиків були приблизно за три кілометри від посту, тому його дуже часто – по кілька разів щодня – обстрілювали з мінометів і артилерії. "Спочатку було дуже страшно, адже сховатися від обстрілів у полі ніде, – згадує Сернівка. Ми знайшли для захисту невеликий рівчак, куди всі набивалися, як тільки прилітало щось із того боку. Один із наших був повненький, а коли ще надягав бронік, то після нього важко було туди пролізти, головне, щоб він помістився (сміється). А потім окопалися, то вже простіше стало, хоча звикнути й спокійно ставитися до обстрілів неможливо. Другий взвод нашого батальйону поставили по сусідству за мостом. У них була набагато гірша позиція, їх обстрілювали куди інтенсивніше. Там були не тільки поранені, але й загиблі".

Один із приємних моментів під час ротації

Галя стояла на блокпосту, їздила в місто й спілкувалася з місцевими мешканцями, а по поверненні вправлялася в стрільбі. Дуже гарно навчилася стріляти з пістолета Макарова, що потім згодилося їй у поліції. До цього всього вона готувала їжу для свого взводу, фактично була кухарем.

"Напевно, я не дуже вправний кухар, але хлопці хвалили мої страви, завжди просили добавку, – каже Галина. –  Я сприймала це заняття, як місію, і найчастіше під час готування думала – тільки б встигнути до обстрілу. Але іноді доводилося все кидати й тікати в укриття. Пригадую один кумедний епізод, пов’язаний із моєю кухарською справою. Затримали на нашому блокпосту на кілька годин підозрілого чоловіка до встановлення особи. Коли почався обід, то я запропонувала поїсти і йому, приготувала тоді солодку рисову кашу. То він спробував і каже: "А можно, я у вас буду готовить?"

Загалом, за словами Галини, у бійців були дуже непогані взаємини з місцевими мешканцями. "Я бачила, як із часом їхнє насторожене і навіть вороже ставлення міняється на дружнє. А багато людей підтримували нас із самого початку. Пригадую кількох жінок на ринку в Дебальцеві, з котрими ми часто по-дружньому спілкувалися, і на це спідлоба дивилися деякі їхні сусіди. Досі згадую цих жінок і думаю, як їм там після повторної окупації Дебальцева в лютому 2015-го…" – каже жінка.

"Що було для мене найважче на Донбасі? – продовжує вона. – Мабуть, постійне відчуття напруження і невпевненості, що може статися за тиждень, завтра, навіть за годину. Через це часто виникали різні чутки. Що день-два – і ми опинимося в оточенні, що росіяни ось-ось перейдуть у масштабний наступ, що ось там на цвинтарі, за два кілометри від блокпосту на нейтралці, влаштувалися ворожі снайпери й полюють на нас. Я іноді думала, що ці чутки поширюють диверсанти з того боку, щоб тримати нас у постійній напрузі. Ну, і клімат там інший, порівняно із Закарпаттям. Влітку ще нормально, спеку можна витримати, але коли починаються осінні дощі з пронизливими степовими вітрами, від яких ніде сховатися… Жовтень і листопад там дуже суворі".

Триматися допомагав колектив – він був, за словами Галини, просто безподібний: дружний, ідейний. "Усі ми дуже інтелігентно себе поводили. Наприклад, за лайку були передбачені штрафи, які хлопці справно платили в спільну скарбничку (у військових час від часу виникає непереборна потреба емоційно висловитися). Але при мені вони не лаялися. Наш комвзводу перед ротацією спілкувався з одним старим чоловіком на Прикарпатті, якого вважають мольфаром. І той сказав – якщо будете поводитися на війні достойно, все буде гаразд. Так і сталося – наш взвод повернувся в повному складі, було лише кілька поранених – хлопці ходили в розвідку і вступили в перестрілку з бойовиками. До речі, двоє бійців із нашого взводу потім стали народними депутатами України. А ще дуже виручала волонтерська підтримка, адже тоді наші підрозділи забезпечувалися централізовано далеко не так, як зараз. Волонтери на моє прохання привезли навіть контактні лінзи. Я пропонувала розрахуватися, але вони й чути про гроші не хотіли. До речі, свій день народження я відзначила там, на блокпосту. Ніякого особливого святкування, ми просто посиділи за обідом, мене привітали словами й польовими квітами. А ще зробили воєнно-польовий торт – змішали крихти печива, що залишилися в коробці, зі згущонкою. Така смакота!"

Робота Галини Сернівки

Батьки були приголомшені

В середині листопада ротація закінчилася, і взвод повернули на місце постійної дислокації. По дорозі з Дебальцева була одна урочиста зупинка в Києві, під час якої міністр МВС вручив деяким бійцям відзнаки. У їх числі була й Галина Сернівка, котра отримала нагороду МВС "За відзнаку в службі". Батьки дізналися про все це тільки після повернення доньки додому.

"Вони були, м’яко кажучи, приголомшені, – каже Галина. – Але коли це відчуття минуло, тато гордився, а мама сказала, що підтримує моє рішення. Правда, коли заходить мова про моє перебування на Донбасі, у її очах з’являються сльози. Я хотіла поїхати туди знову, на зимову ротацію, але не змогла – захворіла. Лікарі попередили, що мені не можна довго бути на холоді. Багато наших захворіли після повернення. Там тримав адреналін, а вдома організм "розклеївся". Та зимова ротація була нещасливою – почалися бої за Дебальцеве, у нашому взводі були загиблі…"

Галина повернулася в журналістику, але не змогла там затриматися надовго. Після Донбасу відбулася переоцінка цінностей, робити сюжети на побутові, "мирні" теми стало нецікаво. Тому спробувала себе в поліції – очолила пресслужбу обласного ГУНП, потім переїхала із Закарпаття на Рівненщину, відтак у Київ, була навіть помічником голови Національної поліції України. А останнім часом працює проєктним менеджером у Центрі реабілітації та реадаптації учасників АТО/ООС та їх родин "ЯРМІЗ". Півтора року тому Галина несподівано для багатьох серйозно захопилася живописом.

Галині вдається рисувати навіть у потязі

"Це сталося під час коронавірусної ізоляції навесні 2020-го, – каже Галя. – Тоді не можна було виходити на вулицю крім як за продуктами чи ліками. Колись, ще в шкільні роки я відвідувала художню школу, яку закінчила з відзнакою, і вирішила згадати свої дитячі навички. Так воно й почалося. Спочатку намалювала своїх загиблих побратимів, а потім задумала зробити серію картин зі сходу. Наш блокпост, перше укриття, в якому ми ховалися від обстрілів. І ляльки-мотанки, які є оберегами наших військових".

На одній із картин українська мотанка розбирає російську матрьошку

Експозиція в Центрі інформації та документації НАТО в Україні "Мотанка: Віра, Надія, любов та…" стала першою персональною виставкою Галини Сернівки. Але є вже домовленості й про подальші виставки. Так, після Нового року художницю запросили показати свої роботи в київському арткафе "Золоті ворота" яке працює у форматі кафе та картинної галереї. До того часу Галина планує зробити ще кілька робіт, більшість із них так чи інакше, часом дуже символічно, будуть пов’язані з Донеччиною.

На фоні ужгородських сакур

Читайте також: Історія Віталія Постолакі: Як силоміць напроситися в армію й віддати життя за Україну