Історія Віталія Постолакі: Як силоміць напроситися в армію й віддати життя за Україну

Командиру розвідувального підрозділу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Віталію Постолакі посмертно присвоєне звання підполковника – відповідний наказ підписав Міністр оборони України. Майор Постолакі з Ужгорода загинув у лютому 2015 під час боїв за Дебальцево, тому погони підполковника Збройних Сил України минулої п’ятниці, 15 жовтня, в урочистій обстановці вручили його матері.

Автору пощастило особисто знати Віталія, більше того – ми зустрічалися з ним на Луганщині рівно 7 років тому, 18 жовтня 2014 року, в селищі Чорнухине. Саме тут він загинув через чотири місяці.

Погони підполковника ЗСУ вручили матері та доньці "Апостола". Фото зі сторінки у Фейсбуці Павла Федаки, давнього друга Віталія Постолакі

Прифронтове Чорнухине восени 2014-го: Сіре селище в сірій зоні

Дуже добре пам’ятаю свою першу поїздку в Чорнухине, адже після приїзду на Луганщину і оформлення на роботу в обласну державну адміністрацію, це було перше робоче відрядження в зону бойових дій. Частина Луганщини на той час уже майже пів року була окупована російськими військовими та різного роду "казачками", тому потрапити в це селище можна було тільки в об’їзд через Донецьку область. У складі невеликої робочої групи по трасі "Артемівськ – Дебальцево" ми заїхали 5 жовтня 2014 року в Дебальцеве, а звідти ґрунтовою дорогою відправилися в Чорнухине.

Лінія розмежування (фронт) тоді була більш-менш стабільною тільки вздовж русла Сіверського Донця, по суші вона постійно мінялася. І Чорнухине опинилося в сірій зоні. Останній блокпост Збройних Сил України був перед селищем з боку Дебальцева, а що коїлося в самому селищі, ніхто достеменно не знав. За даними розвідки, бойовики "ЛНР" встановили свій блокпост безпосередньо перед Чорнухиним із протилежного боку, але коли ми спитали наших військових, яка влада в селі, ті чесно відповіли, що не знають. Утім, почувши, що ми все одно їдемо туди, виділили для охорони БТР із кількома бійцями. Фактично це була поїздка в невідомість, тому мандраж проймав серйозний.

Селищна рада Чорнухиного з Леніним і синьо-жовтим прапором, 5 жовтня 2014 року. Фото автора

Обережно заїхавши в село через одну з бічних вулиць повз невеликі старі хатки, ми добралися до сільради – двоповерхової цегляної будівлі. Чорнухине було великим селищем, до початку війни тут проживало шість тисяч чоловік, більшість із котрих працювали на птахофабриці та кількох вугільних шахтах. У селищі також функціонувала колонія суворого режиму, яка під час боїв за Дебальцеве зіграла дуже цікаву роль. Однак про це – трохи нижче.

Чорнухине вражало сірістю в буквальному смислі цього слова – оштукатуреною під бетон селищною радою, сірим будинком культури (теж двоповерховим), невиразними плитами на головній площі. Сірими виявилися навіть два пам’ятники Леніну, що стояли перед селищною радою та будинком культури. Нашу групу зустрів переляканий селищний голова, котрий дуже загально відповідав на питання, а про бойовиків взагалі нічого не сказав. Через п’ять місяців, у лютому 2015-го, він присягне на вірність "ЛНР" і залишиться на своїй посаді. Ми ж тоді привезли гуманітарну допомогу – ковдри, продукти, солодощі, які одразу роздали селянам. І повісили на флагштоку селищної ради синьо-жовтий прапор.

То була перша, ознайомча поїздка, щоб дізнатися, яка конкретно допомога потрібна прифронтовому селищу. Потім приїзди в Чорнухине стали регулярними, а особливо пам’ятний відбувся 18 жовтня, рівно 7 років тому. Тоді робоча група ОДА разом із працівниками Пенсійного фонду привезли в Чорнухине пенсії. Заборгованість по виплатах пенсій тут досягла п’яти місяців (востаннє люди отримували її ще до початку бойових дій), а оскільки чимало мешканців Чорнухиного – колишні шахтарі, чия пенсія досить велика, загальна сума боргу набралася дуже солідна – 30 мільйонів гривень. Виплати цих грошей організували в будинку культури, перед яким зібрався величезний натовп. Для цієї поїздки нам виділили додаткову охорону зі 128-ї Закарпатської бригади, яка дислокувалася в Дебальцеві. І в складі охорони виявився й Віталій Постолакі з Ужгорода.

Пенсіонери Чорнухиного прийшли отримувати пенсії, 18 жовтня 2014 року. Фото автора

Коли снаряди потрапляли в колонію, в’язні тікали звідти цілими групами

Історія того, як Постолакі потрапив у ЗСУ, дуже показова. Раніше він не був кадровим військовим, а мав спеціальність викладача німецької мови (закінчив факультет романо-германської філології Ужгородського державного університету). Щоправда, під час строкової служби в радянській армії потрапив у танкову розвідроту, а після закінчення університету отримав звання лейтенанта запасу. Певний час Віталік був держслужбовцем – працював на митниці, в Закарпатській облдержадміністрації (в тому самому підрозділі, де згодом довелося працювати й мені), в Ужгородській міськраді, був депутатом обласної ради. А останні роки займався бізнесом – мав в Ужгороді невеличкий магазин будівельних товарів. Коли ми перетиналися з ним у місті, завжди говорили про роботу чи спільних знайомих.

Одразу після окупації Криму Віталій прийшов у військкомат і написав рапорт про вступ у ЗСУ. Однак йому, 49-річному майору запасу, відмовили. Через якийсь час Віталій написав ще один рапорт, а після відмови – ще один. А коли відмовили втретє, написав безпосередньо міністру оборони й начальнику Генштабу. Після цього Віталія нарешті взяли в 128-му бригаду, де він очолив підрозділ контррозвідки. Із серпня 2014-го року "Апостол" (такий позивний дали Постолакі його бойові колеги) постійно перебував на передовій у Дебальцеві. Йому лише раз чи двічі вдалося приїхати додому в короткострокову відпустку. Згодом рідні розповіли такий символічний епізод – у кінці останньої відпустки, коли Віталік уже попрощався й вийшов із квартири, щоб їхати на вокзал, шлейка рюкзака зачепилася за перила сходів і смикнула його назад. Наче якась сила не хотіла відпускати з дому…

Командир розвідки 128-ї бригади майор Віталій Постолакі (позивний "Апостол"), 18 жовтня 2014 року, с. Чорнухине. Фото автора

Тоді, 18 жовтня, в Чорнухиному, Віталік перший упізнав мене і, широко посміхаючись, підійшов і привітався.

Ми подивувалися з того, що двоє ужгородців випадково зустрілися в крайній східній точці України за півтори тисячі кілометрів від дому, затим згадали спільних знайомих, цивільну роботу… Я тоді спитав Віталіка: "Чому ти вирішив добровільно піти на Донбас? У чому причина?" Він задумався на хвилинку (видно, не хотів відповідати пафосно) й сказав: "Захотілося проявити себе. Останній сплеск адреналіну". І ми обидва розсміялися, бо зрозуміли, що це тільки жарт, а справжня причина інша.

Наша розмова тривала десь пів години, потім я зробив фото Віталіка і ми обмінялися телефонами. Але, на жаль, так і не зідзвонилися – кожен із головою поринув у свої справи.

Чорнухине в той час постійно обстрілювали. Через пошкоджені лінії електропередач та трубопроводи тут по кілька тижнів не бувало світла чи центральної води. А іноді снаряди потрапляли в колонію суворого режиму й робили проломи в огорожі. Тоді в’язні тікали звідти цілими групами по десять і більше чоловік. Спіймати по гарячих слідах вдалося тільки кількох. Ми їздили в селище по кілька разів на місяць, а остання поїздка відбулася 30 грудня 2014 року. Робоча група привезла новорічні подарунки дітям, котрі на знак подяки влаштували концертну програму в будинку культури.

Як перелякані селяни ховалися і від обстрілів, і від мародерів

У січні почалися бої за Дебальцеве, і Чорнухине опинилося практично в центрі бойових дій.

Те, що там коїлося, коротко можна назвати пеклом. Я підтримував телефонний зв'язок із місцевими селянами, котрі буквально благали врятувати їх звідти. Обласна адміністрація неодноразово робила спроби евакуації мирних мешканців, але успішними були тільки дві – транспортом ДСНС вдалося вивезти близько сотні людей. Решту спроб скасували через бойові дії, які не те, що не припинялися, а посилювалися. Остання така спроба була здійснена 10 лютого, для цього через волонтерів довелося вийти на зв'язок із бойовиками, котрі пообіцяли зробити гуманітарний коридор для автобусів із цивільними мешканцями Чорнухиного. Але транспорт доїхав по трасі "Артемівськ – Дебальцеве" тільки до перехрестя на селище Миронівський. Далі дорога постійно обстрілювалася системами залпового вогню "Град" і артилерією, а сусіднє с. Логвінове вже зайняли "казачки", котрі заявили, що ні з ким ні про що не домовлялися, а якщо хтось спробує поїхати – одразу відкриють вогонь на ураження.

Під час уривчастих телефонних розмов (зв'язок із Чорнухиним тоді був дуже поганий, а іноді й зникав на кілька днів) селяни розповідали, що ховаються в підвалах, центральної води давно нема, а світло якимось дивом залишилося лише на кількох вулицях. Артилерійські обстріли пошкодили колонію, адміністрація й охорона евакуювалися (по суті – втекли) звідти ще кілька тижнів тому, після чого більша частина в’язнів – понад 300 чоловік – теж розбіглися в різні сторони. Залишилися лише близько 50 в’язнів, котрі теж із радістю втекли б, але було надто пізно. І ось ці п’ять десятків в’язнів у тому хаосі між двох вогнів повелися діаметрально протилежно. Одні пекли хліб (у колонії була своя пекарня на вугіллі), який разом із продуктами зі складів роздавали селянам. Колонія тоді стала єдиним джерелом їжі для заблокованого Чорнухиного, яке безперервно обстрілювали з різних сторін і з різних видів зброї. А інші в’язні тим часом нишпорили по покинутих хатах і шукали, чим би поживитися. Перелякані на смерть селяни, котрі не встигли втекти, змушені були ховалися і від обстрілів, і від мародерів.

Вид Чорнухиного з боку селищної ради, 5 жовтня 2014 року. Фото автора

В середині лютого 2015 року в Чорнухиному почалися вуличні бої, під час яких Віталій Постолакі загинув: 12 лютого прямо біля нього розірвалася міна, смерть була миттєвою. Разом з іншими загиблими військовими Віталіка намагалися вивезти в бік Артемівська, але в "Урал" із вантажем "200" потрапив ворожий снаряд. Обгорілі тіла українських військових пізніше підібрали бойовики й відправили в морг Луганська. Згодом, за посередництва волонтерів, їх вдалося обміняти на тіла загиблих росіян та бойовиків "ЛНР". У березні 2015-го "Апостола" літаком доставили в Ужгород і з почестями поховали на Пагорбі Слави.

Через два місяці Президент України своїм указом нагородив Віталія Постолакі Орденом Богдана Хмельницького посмертно, а наступного, 2016-го року, Ужгородська міськрада назвала на його честь площу в Ужгороді.

Ось така історія підполковника Віталія Постолакі – колишнього німецького філолога, держслужбовця і підприємця, котрий, щоб потрапити в збройні сили, дійшов до міністра оборони. І віддав за Україну життя.

Що ж до Чорнухиного, то жорстокі вуличні бої після загибелі Віталія тривали там ще п’ять днів. А 20 лютого 2015 року селище остаточно перейшло під контроль так званої "ЛНР".