Бульдозером по могилах: Драматична історія військових поховань Першої світової війни на Закарпатті

Два тижні тому Європа згадувала сумну історичну подію – 28 липня 1914 року почалася Перша світова війна. Для України ця дата сповнена особливого трагізму, адже мобілізовані в різних країнах українці часто воювали у ворожих арміях. За свідченням істориків, найбільше українців мобілізували в російську царську армію (близько 3,5 мільйонів) та австро-угорську армію (близько 300 тисяч). Одягнені в мундири різних кольорів, озброєні різними видами зброї й поставлені в протилежні окопи, українці вбивали один одного за абсолютно чужі ідеї…

Закарпаття, яке на початку ХХ століття було частиною Австро-Угорської імперії, Перша світова зачепила безпосередньо. З вересня 1914 по квітень 1915 тут тривало масштабне бойове протистояння австро-угорської та російської армій. Тоді третину сучасного Закарпаття на короткий час окупували росіяни, які прорвалися через Карпатський хребет. А влітку 1916-го гірську частину області зачепив знаменитий Брусиловський прорив. У цей період мляву окопну війну заміняли кровопролитні бої з величезними втратами з обох сторін. Ось чому в гірських масивах Карпат досі можна знайти військові поховання тих часів – невеликі галявини з сірими бетонними хрестами, що похилилися від часу.

У період СРСР Першу світову й пов’язані з нею події обходили увагою і влада, й історики. На війну повісили тавро "чужої імперіалістичної", а матеріальні нагадування про неї (пам’ятники, меморіальні дошки зі списками загиблих у кожному селі, військові цвинтарі) поступово знищували. Тільки в останні 30 років історики та ентузіасти отримали можливість по маленьких часточках відновлювати панорамну картину тих трагічних подій, що забрали життя сотень тисяч українців.

Географія поховань полеглих у Першу світову закарпатців займає пів світу – від Камчатки до Італії

Depo.ua уже кілька разів розповідав про волонтерів громадської організації "Memento Bellum" (у перекладі з латини – "Пам’ятай про війну"), котрі впорядковують військові поховання періоду Першої світової на Закарпатті. Засновник організації – відомий ужгородський лікар-хірург Юрій Фатула, а вся волонтерська діяльність проводиться фактично на голому ентузіазмі. Перша світова персонально зачепила й родину пана Юрія – його прадіда Томаша Фатулу із с.Вовкове біля Ужгорода в 1914-му мобілізували в австро-угорське військо. Додому він так і не повернувся. Спроби з’ясувати долю прадіда, котрий за офіційними документами пропав безвісти, і стали поштовхом для дослідницької діяльності ужгородського лікаря.

Перша світова зачепила і родину Ю.Фатули – його прадіда мобілізували в австро-угорське військо. Фото із Фейсбуку Ю.Фатули

У 2016 році пан Юрій опублікував книжку "Полеглих ми так і не поховали… Бойовий шлях 85-го Мараморосько-Угочанського полку австро-угорської армії 1914 – 1918", базовану на документах та спогадах офіцера полку.

А в 2018-му видав дослідження "Неси мамці жалість мою…" Закарпатці у Першій світовій війні" (назва книжки – рядок із солдатської пісні того періоду). Це дуже кропітка праця, де на основі офіційних документів та спогадів військових зображено бойовий шлях тих підрозділів австро-угорської армії, в які мобілізували закарпатців. Книжка також описує найбільші військові операції підрозділів і військові цвинтарі, де поховані полеглі в боях. А в кінці наведений мартиролог із 1516 закарпатців – прізвище, місце і дата народження, військове звання, військова частина, обставини та місце загибелі, місце поховання. Цю скрупульозну роботу Юрій Фатула разом із кількома однодумцями виконав, переглянувши 180 тисяч особових карток військовослужбовців австро-угорської армії, які знаходяться у відкритому інтернет-доступі в Чеському військовому державному архіві. Для зручності користування в кінці видання наведений алфавітний покажчик імен, щоб теперішні нащадки загиблих могли відшукати їх і хоч трішки дізнатися про конкретний час, місце та обставини смерті.

"Книжка дійсно допомогла багатьом закарпатцям дізнатися про долю загиблих прадідів, – каже Фатула. – Мені неодноразово дзвонили люди й розповідали про це. Перша світова зачепила більшість тогочасних закарпатських родин, адже в австро-угорську армію мобілізували величезну кількість чоловіків призовного віку. Закарпатці брали участь у битвах на всіх фронтах війни, а географія їхніх поховань займає практично пів світу. Від Камчатки, куди росіяни доставляли австро-угорських полонених, через весь Сибір і європейську частину Росії до Східної Європи і далі – до Чехії, Австрії, Італії…"

Масові поховання солдатів проводили прямо з платформи чи навіть вагонів санітарних потягів

На території сучасного Закарпаття було близько шістдесяти військових поховань часів Першої світової. Більшість із них не збереглися через ставлення радянської партійної номенклатури, яке можна описати трьома словами – "ігнорувати або знищити".

Найбільші два цвинтарі були закладені в Ужгороді, який у 1914 – 1915 роках кілька місяців був прифронтовим містом.

Один із них діяв ще з кінця ХІХ ст. на теперішній вул.Тімірязєва біля Обласного клінічного кардіологічного диспансера і вважався гарнізонним – тут ховали військових австро-угорської армії, що служили в Ужгороді. З початком Першої світової саме цей цвинтар прийняв перших полеглих у боях на Карпатському хребті. Загалом тут поховали близько тисячі загиблих, а останні поховання датовані 1940-ми роками. Не дивно, що на цвинтарі й тепер можна побачити залишки пам’ятників із надписами різними мовами: угорською, німецькою, чеською й навіть російською. Так, у закутку цвинтаря автор матеріалу знайшов "двомовний чесько-російський" пам’ятник майору Александру Лепіліну – росіянину, котрий народився в 1890 році на Владикавказі, імовірно, брав участь у Карпатській операції російської царської армії, потрапив у полон до австро-угорців, а потім перейшов служити в чехословацьку армію. Помер майор Лепілін в Ужгороді в 1934 році.

У закутку цвинтаря зберігся пам’ятник російському майору Лепіліну. Фото автора

У часи СРСР це військове поховання поступово перетворилося на пустир, однак у 2004 році Міністерство оборони Угорщини, спільно з угорськими недержавними організаціями, за погодженням із Ужгородською міськрадою частково відновило цвинтар, встановивши 144 хрести з прізвищами угорських військових, що загинули й були поховані тут із 1939 по 1944 рік.

Угорці відновили частину старого військового поховання в Ужгороді. Фото автора

Набагато сумніша доля іншого ужгородського військового цвинтаря Першої світової, який був закладений біля залізничного вокзалу. Ужгород тоді був стратегічним залізничним центром, який з’єднував східні райони Угорщини з Галичиною. Ось чому саме сюди санітарними потягами доставляли десятки тисяч поранених із кровопролитних боїв у Карпатах. Для їхнього лікування впритул до залізничної станції (теперішнього залізничного вокзалу) побудували два госпіталі барачного типу – інфекційний і загальний.

Рівень військової медицини відповідав тодішнім реаліям, тому смертність серед поранених була дуже високою. Для їх поховань безпосередньо біля госпіталів відкрили величезний військовий цвинтар. Найбільше померлих було в період боїв у Карпатах від осені 1914 до весни 1915, а також влітку 1916-го. А загалом за період війни тут поховали понад 10 тисяч військових! Щоб краще зрозуміти це число, наведемо два порівняння: усе населення Ужгорода в ті роки становило 18 тисяч людей, а найстаріший цвинтар міста Кальварія, якому вже понад 200 років, містить усього близько п’яти тисяч могил.

Ужгородський військовий цвинтар біля залізничного вокзалу в період Австро-Угорщини. Фото з архіву Ю.Фатули

Багато поранених солдатів, котрих різними способами відправляли з поля бою в госпіталі, прибували вже мертвими, а частина була настільки знесилена ранами, що помирала впродовж кількох годин після прибуття. Цих бідолах, яким уже неможливо було допомогти, санітари виносили й просто залишали на залізничній платформі. Як згадували очевидці, масові поховання померлих солдатів проводили прямо з платформи чи навіть вагонів санітарних потягів. Для цього біля колій викопували величезні братські могили…

Поховання полеглих у братській могилі. Фото із книжки "Неси мамці жалість мою…"

У Першу світову ховати на одному цвинтарі солдатів ворожих армій було загальною практикою

"За свідченням чеських воєнних істориків першої половини ХХ ст., на цвинтарі було 139 величезних братських могил, у яких ховали одночасно по кілька десятків солдатів, 82 спільні могили по п’ятеро загиблих і 1283 одиночні могили, – розповідає Юрій Фатула. – В одиночних, як правило, ховали офіцерів. Загалом із понад 10 тисяч похованих 7 тисяч військових невідомі, їх не вдалося ідентифікувати ще тоді. Однак ми достеменно знаємо, що це вояки різних національностей та віросповідань з 19 країн Європи. На цвинтарі облаштували окремий сектор для померлих юдейської віри, а серед християнських могил можна було побачити й мусульманські надгробки для солдатів із Боснії й Герцеговини. Більшість загиблих були мобілізовані з територій сучасних Угорщини, Румунії, Словаччини, Чехії, Західної України (в тому числі, Закарпаття). Але тут поховані також солдати Російської царської армії, котрих доставили в госпіталь як військовополонених. В період Першої світової ховати на одному цвинтарі солдатів ворожих армій було загальною практикою. До речі, серед померлих і похованих тут російських військових однозначно були й українці, мобілізовані в армію з тодішніх російських губерній. Однак загальне їх число (як із австро-угорського, так і з російського боку) невідоме, адже українців тоді формально зараховували до інших національних груп – угорців, чехів, росіян…"

Ужгородський військовий цвинтар у чеський період. Фото із книжки "Неси мамці жалість мою…"

По закінченні війни, коли Закарпаття ввійшло до складу Чехословаччини, за цвинтарем ретельно доглядали, чеська влада навіть включила його до переліку об’єктів воєнно-історичного туризму. Нічого не змінилося й після 1939-го, коли Закарпаття окупувала Угорщина. Як розповідали ужгородські старожили, учителі водили на військовий цвинтар біля вокзалу групи школярів і проводили там уроки патріотизму. Зате з приходом радянської влади для цвинтаря настали сумні часи. Через відсутність догляду величезна територія площею майже три гектари почала заростати чагарниками, а могили руйнуватися. Врешті-решт, у середині 1960-х цвинтар оточили високим дощатим парканом, після чого всередину заїхали бульдозери й по-варварськи зрівняли могили із землею. Рештки знищених хрестів і надгробків вантажівки вивезли в невідоме місце. Ніякої ексгумації й перепоховань не проводилося – на місці понад десяти тисяч похованих військових із 19 країн Європи виник величезний пустир.

"Я спілкувався з очевидцем тих подій, колишнім радянським офіцером, котрий служив в Ужгороді й після відставки залишився тут жити, – каже Юрій Фатула. – За його словами, ще років десять після знищення цвинтаря, аж до середини 70-х, туди періодично приїжджали машини з іноземними номерами. З них виходили охайно вдягнені люди переважно старшого віку, котрі довго стояли біля пустиря й мовчки дивилися в бік колишніх могил. У декого в очах бриніли сльози…".

Потяги, які щодня прибувають в Ужгород із боку Чопа, їдуть по братських могилах полеглих солдатів

Згодом частину території колишнього цвинтаря віддали залізниці, яка проклала тут додаткові колії. А зараз приголомшливий факт, про який знає мало людей, (а більшість тих, хто знає, воліють мовчати): сотні подорожуючих, котрі вже кілька десятиріч щодня потягом приїжджають в Ужгород з боку Чопа і в зворотному напрямку (туристи, підприємці, місцеві мешканці тощо), перед самим вокзалом їдуть по братських могилах загиблих солдатів. Адже саме в тій частині цвинтаря, яка прилягала до старих залізничних колій, були влаштовані більшість із 193 величезних братських могил, у яких поховані по кілька десятків військових. Вони лежать там і досі...

Частину території колишнього цвинтаря віддали танковому полку радянської армії, який згодом став підрозділом Збройних Сил України й був розформований аж у 2012 році. Зараз на цьому місці пустир. Ще частину виділили під гаражний кооператив для сусідніх багатоповерхівок, який почав занепадати й теж поступово перетворюється на пустир. А окраєць колишнього цвинтаря потрапив під приватну забудову.

У 2018 році небайдужі ужгородці встановили біля залізничного вокзалу меморіальний хрест із чорного мармуру з пам’ятним надписом: "Цей хрест встановлено на увіковічення пам’яті понад 10-ти тисяч воїнів із 19-ти країн Європи, що склали свої голови в Першій світовій війні та поховані в ужгородській землі в 1914 – 1918 роках. Від громадян міста Ужгорода". Мармуровий хрест із надписом, у якому хоч і не згадується сам цвинтар, по суті є єдиним матеріальним нагадуванням, що 100 років тому тут було величезне військове поховання, яке стало останнім прихистком для військових з усієї Європи…

Пам’ятний мармуровий хрест біля залізничного вокзалу. Фото автора

Зараз Юрій Фатула готує до друку ще одну книгу про закарпатців, що воювали в Першій світовій війні, – бійців 66-го Унгварського полку. Її назва – "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" – теж є рядком із солдатської пісні того періоду. І паралельно продовжує займатися впорядкуванням поховань Першої світової. Найближчим часом лікар-ентузіаст разом із однодумцями планує виїзд у високогірне село Присліп, що на межі Закарпаття і Прикарпаття. Там вдалося знайти повністю вціліле поховання із 17 могил військовослужбовців трьох армій – 14 німецької, 3 – австро-угорської і 1 – російської. Напевно, через важкодоступність у високогір’ї і близькість до церкви усі могили вціліли, а поховані в них бійці ідентифіковані завдяки документам Чеського архіву. Цілком можливо, що це єдине поховання періоду Першої світової на Закарпатті, яке не зруйнували ні час, ні політична номенклатурна доцільність, ні байдужість людей.

Лікар-ентузіаст продовжує досліджувати поховання Першої світової війни на Закарпатті. Фото із Фейсбуку Ю.Фатули

Читайте також: В Ужгороді презентували книгу про закарпатців у Першій світовій війні