Одне село, дві держави: Як живуть закарпатські Селменці, розділені між Словаччиною та Україною

Цієї неділі, 1 серпня, після тривалої перерви відновив роботу міжнародний пункт пропуску "Малі Селменці – Велке Слеменце" на українсько-словацькому кордоні. Де-юре перехід не працював дев’ять місяців – у листопаді 2020-го в зв’язку з карантинними обмеженнями його закрила Словаччина. Однак насправді ще з березня минулого року словаки пропускали до себе тільки тих українців, що мали офіційний дозвіл на роботу в їхній країні.

"Малі Селменці – Велке Слеменце" – найменш інтенсивний пункт пропуску з усіх, що розташовані на державному кордоні України в межах Закарпатської області, адже призначений він тільки для пішоходів та велосипедистів. Однак село, в якому він розміщений, – унікальне, воно стало яскравим прикладом того, яким несподіваним чином на долях простих людей відбилася Друга світова війна.

Думки селян ніхто не питав, чиновники просто склали протокол, що люди хочуть жити в СРСР

У жовтні 1944 року Червона армія в ході Карпатсько-Ужгородської операції зайняла теперішнє Закарпаття, а в червні 1945-го область офіційно включили до складу Радянської України. Між СРСР і Чехословаччиною виник державний кордон, який "по-живому" розрізав невелике закарпатське село Селменці, де проживають переважно етнічні угорці. Колючий дріт і контрольно-слідову смугу проклали прямо через центральну вулицю до того єдиного села. Україні залишили 75 хат і близько 200 селян, а Словаччині відійшли понад 200 хат і 650 селян. 

Оскільки Закарпаття раніше ніколи не входило до складу України, за основу демаркаційної лінії між СРСР і Чехословаччиною взяли адміністративний кордон, що існував між Карпатською Україною та Словаччиною до 1938 року. Однак в одному місці – біля Чопа – стару адміністративну межу змінили. Радянський Союз не хотів втрачати стратегічний залізничний вузол, який раніше належав Словаччині, тому окремим пунктом договору Чоп включили до складу Радянської України. Через це лінію кордону від Чопа до Ужгорода трохи вирівняли, у результаті чого до складу України відійшло додатково 250 квадратних кілометрів площі й тринадцять населених пунктів, в основному з угорськомовним населенням. Однак чому державний кордон проліг безпосередньо через Селменці, а не обігнув село в український чи словацький бік, дотепер ніхто не знає.

Пункт пропуску в Малих Селменцях після тривалої перерви приймає перших туристів. Фото автора

"Це питання залишилося для нас нез'ясованим, – розповів кореспонденту Depo.Закарпаття Йожеф Іллар, колишній голова Паладь-Комарівської сільради, куди входили й Малі Селменці (зараз обидва села належать Сюртівській ОТГ). – Старожили стверджують, що радянські прикордонники послухали мешканця Селменців, котрий кілька років відсидів за політику в радянських таборах і знав російську мову. Однак чи було так насправді, ніхто не знає. Думки місцевого населення тоді не запитували, чиновники склали "липовий" протокол, що люди хочуть жити в СРСР, і на цьому вся процедура була закінчена".

Лінію держкордону протягом року кілька разів змінювали, абсолютно не цікавлячись при цьому думкою селян. Спочатку вона пролягала на кілометр східніше, так що в Україні залишився лише десяток сільських хат. Потім її перенесли на півтора кілометра вглиб Словаччини і лише наприкінці 1946 року встановили на теперішньому місці. Через кілька місяців на кордоні звели триметрову огорожу з колючим дротом, а нейтральну смугу розширили до двохсот метрів. У словацькій частині залишилися колись спільні школа й кладовище, через що українські селменчани цілих 15 років були змушені ховати померлих у сусідньому селі. 

Зі зведенням огорожі візити родичів з однієї частини села в іншу були припинені, а для запобігання найменших спроб контакту з закордоном місцевих мешканців навіть за наближення до колючого дроту могли затримати на кілька днів "для встановлення особи". На радянському боці селянам суворо заборонили запалювати вночі свічки (виняток не робився навіть при відспівуванні небіжчика), а на чехословацькому діти з прикордонних хат, що відвідували школу, кожні два тижні були змушені відновлювати спеціальні перепустки. По обидва боки кордон регулярно обходили солдати й спушували контрольно-слідову смугу. Для того, щоб повідомити закордонним родичам важливі новини, в селян залишився єдиний спосіб: під час роботи в полі вони голосно співали угорські пісні, на ходу придумовуючи куплети, в яких повідомлялося про чиюсь смерть, народження чи одруження. Радянські прикордонники, котрі не розуміли угорської мови, польові співи не забороняли, хоча й ставилися до самодіяльності селян насторожено.

Вздовж вулиці на українському боці за останні роки відкрилися десятки торгових точок. Фото автора

"Коли помер старший брат, мама дуже плакала, але потрапити на похорон не змогла…"

Подібним чином демаркаційна комісія двох країн розділила ще одне село біля Ужгорода – Лекаровці. Тут державним кордоном на короткий час стала Тиса. Однак місцеві мешканці неодноразовими зверненнями домоглися возз'єднання меншої, української частини села, з більшою й приєднання її до Чехословаччини. Зате аналогічні звернення селменчан залишилися без уваги. Напевно, не останню роль у цьому відіграла слабка активність селян. Пам’ятаючи про кількаразові зміни кордону, уповноважені селменчан не хотіли йти до Ужгорода, боячись, що за цей короткий час їхні рідні можуть назавжди опинитися за кордоном.

"У моєї мами на словацькому боці залишилися два рідні брати, – розповіла кореспонденту Depo.Закарпаття колишня робітниця Паладь-Комарівської сільради Катерина Степанівна Кудрач, тепер пенсіонерка. – Спочатку вся сім’я жила в одній частині села, але потім брати одружилися й переїхали до дружин. Після зведення колючого дроту назад вони вже не повернулися. Коли старший брат помер, мама дуже плакала, але потрапити на похорон не змогла – у неї не було закордонного паспорта. Через кілька років померла мама, і до нас з тієї ж причини не зміг приїхати її другий брат. У 1970-х роках моя двоюрідна сестра по той бік кордону вийшла заміж і через рік запросила мене стати хресною в її дитини. Але я не поїхала, бо теж не мала закордонного паспорта. Подібних випадків у наших селах дуже й дуже багато".

Більшість рекламних вивісок тут тримовні – українською, угорською та словацькою. Фото автора

Її слова підтверджує Йожеф Іллар: "П’ять років тому померла моя сусідка Ілона Євчак, чиє особисте життя теж зачепив поділ села "по-живому". Жінка часто розповідала свою історію. У тій частині села в неї був хлопець, із котрим вони заручилися і вже готувалися до весілля, навіть обручки купили. Восени 45-го, коли колючий дріт ще не був зведений, наречений перебрався до Ілони, щоб домовитися про дату весілля, а по дорозі назад його спіймали прикордонники. Солдати протримали його цілий день, а потім відправили до Ужгорода. Від в’язниці хлопця врятували документи. В Ужгороді з’ясували, що він – не перебіжчик, і через кілька днів відпустили. Пізніше наречений ще раз пробрався до Ілони й дуже кликав її з собою. Але вона сказала: "Напевно, нам не судилося одружитися, так що краще скоритися долі". Дівчина не хотіла бути перебіжчицею, а хлопець не міг перейти на наш бік, бо був єдиним сином у батьків. Так вони й не одружилися. Влітку 1946 року сім’ю Ілони востаннє пустили на той бік зібрати врожай (у них там була своя земля), вона віддала колишньому нареченому обручку, а він повернув їй годинник, подарований до весілля. Пізніше Ілона вийшла заміж тут, а хлопець одружився в Словаччині. Такі історії тут на кожному кроці".

Ніде більше державний кордон не розрізав село "по-живому", Селменці стали сумним винятком

Ситуація, в якій опинилися Селменці 75 років тому, комусь може здатися закономірною, адже при встановленні державного кордону уникнути розриву етнічних, культурних та інших зв’язків часто виявляється неможливим. Особливо це стосується Закарпаття, яке крім Словаччини межує з Угорщиною, Румунією й Польщею. Довгі роки область відокремлювала від цих країн лише адміністративна межа, яка не завжди враховує етнічні особливості населення. Ось чому після включення Закарпаття до складу СРСР до Чехословаччини відійшли цілі райони, населені українцями, в Україні опинилися угорські й румунські села, а в Румунії – україномовні населені пункти. В окремих випадках кілька сіл розділила річка Тиса, яка сама по собі є природним бар’єром. Однак ніде державний кордон не розрізав село чи місто "по-живому". Селменці в цьому відношенні стали сумним винятком із загального правила.

За останні дев’ять місяців прилегла до торгових павільйонів територія почала заростати бур’янами. Фото автора

У грудні 2005р. на колись єдиній вулиці в Селменцях відкрили міжнародний пункт пропуску "Малі Селменці – Велке Слеменце" для пішоходів і велосипедистів, який значно пожвавив життя по обидва боки кордону. І не лише в плані поновлення родинних зв’язків (раніше родичі з обох сіл, щоб провідати одне одного, змушені були робити величезний гак через КПП "Ужгород – Вишнє Нємецке"). У Малих Селменцях відкрилися кілька десятків торгових точок, орієнтованих на туристів зі Словаччини, чимало людей отримали стабільну роботу з невеликим прибутком. Останні дев’ять місяців торгові точки не працювали, прилегла територія до них почала заростати бур’янами. Однак із відновленням роботи пункту пропуску Малі Селменці знову мають ожити. Принаймні, на це дуже сподіваються місцеві селяни…

Читайте також: Із першого серпня Словаччина відкриває кордон для українців.