Що то за село на Закарпатті, в якому "війну" в хащах запивають "кедровицею від діда Йвана"

"Хаща - то війна", а ще "ліс - то темна справа" - ці фрази жителі найвіддаленішого гірського закарпатського села Лопухово, воно ж Лопухів, воно ж Брустури промовляють не просто так. Вони, як ніхто інший, знають, що насправді ховається за цими наче простими словами. І йдеться зовсім, точніше, не завжди про незаконні вирубки, корупційні схеми чи крадіжки деревини. Ліс - це ще й важка і виснажлива справа, яку інколи хочеться назавжди покинути, але яку не покинеш ніколи, бо жити треба.

Як не дивно прозвучить, але навіть за не найлегших умов проживання (практично все до хати із харчів треба купувати - у тамтешньому кліматі родить хіба картопля, та й то дрібненька, а влітку населення села збирає гриби, ягоди, лікарські рослини.), 80% робочих рук з цього села так і не виїхали на заробітки - трудяться на лісозаготівлях. Щоранку потужними "ЗіЛами" та "Уралами" у хащі вивозять армію з кількох сотень лісових працівників. Щодня вони долають по два десятки кілометрів перед тим, як узяти в руки бензопили та сокири. А ввечері тим же шляхом – назад.

Про тутешню лісозаготівлю навіть бельгійці знімали фільм, він так і називається - "Лопухово" (режисер Джара Малевез). Правда, розповідають про цей бізнес місцеві неохоче - зазвичай віджартовуються отими "справами темними" та "війнами". Брустурянський лісгопс – один із найбільших в Україні (26,5 тис. га. лісів), з його підрозділами: Плайське лісництво, Турбатське, Кедрянське, Лопухівське – бував уже і "одним із найуспішніших", і потрапляв до "чорного списку" аудиторів лісу, і навіть фігурував у скандальних схемах незаконної рубки лісу. Але сьогодні хочеться про хороше.

Село Брустури простягається на 12 км вздовж річки Брустурянки (іншої назви навіть і не придумаєш). Жителі Брустур славні, хоча і можуть здатися дивними. Про них кажуть, що вони не згодні з усім, що є на світі, і можуть сперечатися про це довго, але не нудно. Та взяти хоч би назву села. Ще до недавнього офіційне "Лопухів" не влаштовувало, практично, нікого. Воно зустрічалось тільки у службових паперах. Місцеві користувалися старим, "радянським" найменуванням – Лопухово. Але аж ніяк не всі. При в'їзді в населений пункт здавна висить щит з іншою назвою, найпершою – Брустури.

За першими статистичними відомостями, село Брустури згадується у 1839 році. Детальніші відомості можна знайти у географічному та статистичному огляді Мараморошанського комітату (1901 року видання). Там зазначається, що станом на той час в селі проживало 1378 жителів, а у 1913 році їх було вже 1655. Стара назва, Брустури, походить від румунського brusture (лопух). Отже, українська назва є перекладом з румунської. Можливо, його так назвали через те, що навесні тут, як і в багатьох інших місцях на Верховині, на осонні розквітає трава, відома в тутешніх краях як підбіл або лопух, а літературною – як мати-й-мачуха. Та місцеві з цим не згодні. Хто ж погодиться на "бур'янову" назву (і це в кращому випадку). Тому існує ще одна версія щодо назви села – на честь загиблого лейтенанта-мінера. Начебто після вступу до села бійців радянської армії під час розмінування території підірвався лейтенант-сапер, росіянин,пам'ятник якому стоїть у центрі села. Тоді й народилася легенда, що то був лейтенант Лопухов. Розвінчати її нескладно - на могилі загиблого лейтенанта, все ж таки, написано, що то був Сергій Калінін. Але, очевидно, цього не дуже прагнули.

А ось письменник Юрій Андрухович має цілковито іншу думку щодо правильності перекладу назви села українською. Румунською мовою brustur – це живокіст. Це не те саме, що brusture, себто лопух. Оскільки тодішні перекладачі не вдавалися до тонкощів своєї справи, то без уточнень, що мається на увазі, brustur чи brusture, переклали назву як Лопухів.

Правдешня історія села починається ще у давнину, до приходу угорців в 896 році, коли русинські і волоські пастухи на полонинах випасали овець та худобу, освоювали полонинні та низинні землі на берегах рік Брустурянки та Яблуниці і поселялися там. Наприкінці XVІ століття волохів-переселенців майже не залишилось, а ті, що лишились серед гуцулів, асимілювалися серед переважаючої більшості русинів.

Гірськими стежками через полонини ходили опришки, тому хуторські поселення виникали під полонинами, і поступово люди почали розселювалися вниз до річкових територій. Далі німецькі колоністи розселилися поміж русинами. Їхнє завдання було - організувати сплав лісу з приток річок Яблуниця, Турбат, Плайська, Бертянка. За часів Марії-Терезії ліс сплавляли по річці Брустурянка. Здивує чи ні, але експлуатація лісів часом набирала хижацького характеру. Особливо багато цінної деревини йшло на будівництво плотів, на спорудження барж і човнів. Частина лісу сплавлялась кругляком й збувалась на ринках Угорщини і на Балканах.

У 1920 році Брустури увійшли до складу Чехословаччини. За часи правління чехословацької влади тут побудовали вузькоколійну залізницю під самі вершини Карпат. Існувала вузькоколійка аж до руйнівного паводку 1998 року. Під час Другої світової Брустури перебували під угорською окупацією. В повоєнні роки жителі Брустур втікали до Радянського Союзу в пошуках кращого життя, а знайшли його в таборах ГУЛАГу. Трагедією обернулися воєнні часи для євреїв, які у довоєнний час складали майже чверть населення Брустур. У 1942 році угорські війська відправили євреїв до Німеччини, звідки ніхто так і не повернувся.

Ще однією особливістю Брустурів є плантація модрини, яку висадили за участі тодішнього президента Чехословаччини Томаша Масарика в 1920-х роках. Серед 100-літніх дерев досі зберігся пам'ятний камінь із викарбуваними датами "1918–1928".

Та чи не найбільше славиться село кедровими заказниками - точніше, зиском, який мають з них брустурянці. Заказників є три - спільною площею майже 300 га – найбільший з яких Горганський (120 м.кв.). Сибірські кедри тут насадили австрійці за часів все тої ж Марії-Терезії. Місцеві ж навчилися готувати кедровицю – міцну настоянку. Шишки з кедрів збирають ще недостиглі, коли є живиця, закладають у банки, засипають цукром і дають настоятися 2-3 дні на сонці. Опісля вміст банки заливається горілкою і настоюється - чим довше, тим насиченішою стає кедровиця. Залежно від міцності вона отримує і назву: "Кедріванка", "Кедрівка", найміцніша – "Кедровиця від діда Йвана".

Спробувати її можна будь-коли, але найбільш смакує настоянка під час фестивалю "Брустурянська кедровиця", який на початку осені влаштовують у селі щиро, щедро і по-брустурянськи особливо. Настоянку з кедровиці наполегливо попросять закусити брустурянською смажениною - заправленим підсмаженою мукою наваристим бульоном з м'яса або грибів, що подається до відвареної картоплі.

Ось так і живе село, чемно приймаючи на свій рахунок і давнє Брустури, і колись "офіційне" Лопухів, і "закарпатське" Лопухово. Звісно, подорожуючи Закарпаттям, можна й оминути невеличке мальовниче село з дивовижною пишнотою лісів, зеленню смерек, крутими схилами гір та розлогими полонинами. Вражень від цього менше не стане, але, якщо, все ж таки, поборовши кілька сотень кілометрів від Ужгорода, добратися до нього - приємних і незабутніх історій на сотні цікавих розповідей точно додасться. І буде в них кедровиця, мед, бриндзя, яфини і звісно, лісівники - люди, що ввібрали любов до лісування з молоком матері.

ФОТО: Олександр Коробко, Лопухівське ЛМГ, відкриті джерела