Як живуть вівчарі, що пильнують овець у карпатських горах

У Карпатах почалося "чабанське літо", яке триває з травня по вересень. Чабани (пастухи) повели отари на високогірні луки (полонини). Щоб прогодувати велику отару овець, необхідно підніматися високо в гори, так як на рівнині пасовищ не вистачає.

Щороку на закарпатті влаштовують масові гуляння на честь проводів отар на полонину. Святкувати цей день - традиція.

Вівчарство – одна з найдревніших професій у Карпатах. Пастухами повинні були бути люди, які вміли жити між собою в злагоді, з великою фізичною силою, сильні й здорові, й це було гарантією, що вони здатні осилити важку працю у важких кліматичних і побутових умовах. Колись вівчарі отримували винагороду як продуктами, так й готівкою. Ватаг і старші пастухи, окрім цього, щомісяця одержували пару чобіт і право безплатно випасати власних тварин.

Карпатські вівчарі протягом усього літа пасуть овець високо в горах на полонинах, які знаходяться на висоті від 1600 м над рівнем моря і вище.

До деяких полонин відстань 50-70 кілометрів і отару доводиться вести майже добу. На пасовищах чабани знаходяться до кінця вересня. Там вони живуть і заготовляють овечий сир (бринза).

Чабани кажуть, що мало не кожну вівцю і козу вони знають по імені, розфарбуванні вовни та особливими прикметами. При цьому вважається, що дзвіночки на шиї тварин не тільки допомагають знайти їх в тумані, а й відігнати злих духів.

Пастухам допомагають пасти овець собаки. Без собак тут ніяк. Відчувши вовків вони піднімають страшний шум і гавкіт, тим самим відганяючи зграю вовків.

За день поводирі худоби намотують під три, а то й більше десятка кілометрів пасовищами. Не кажучи вже про мозолясте щоденне ручне триразове доїння стада, перше з яких розпочинається ще до сходую. А ще доводиться витримувати штормові вітри, бурі з блискавками і градом, а то й сніг на високогір’ї. На сон вистачає не більше п’яти годин, який можуть переривати агресивні вовки-хижаки, здійснюючи наскоки на кошари.

Робочий день вівчарів починається о 3 ранку за їхнім часом. Один вівчар заганяє овець, інші – доять. Свіже молоко проціджують. З нього потім виготовлятимуть сир та вурду. Процес доїння триває 1,5-2 години. Кожна вівця дає трохи молока – до 250-350 грам за один раз. Доїння відбувається тричі на день.

Бринза та вурда – різновиди овечого сиру. Відрізняються вони за кольором, смаком, структурою і технологією приготування. Приготування бринзи – це справжнє мистецтво. Чабани встають дуже рано і виганяють з кошари овець на доїння. Свіже овече молоко зливають у великі чани і додають до нього закваску – кляг. Це спеціальний фермент, який добувають з шлунку ягняти, не вживав ще свіжої трави, тільки материнське молоко. Потім чани ставлять на вогонь і варять, помішуючи спеціальною дерев’яною палицею.

Зібраний сир – великі Будз (головки свіжого сиру по 10-15 кг кожна) підвішують, щоб стікали. Так готується бринза.

Сироватку, яка залишилася в чані, виливають у величезний котел і ставлять на невеликий вогонь. Так народжується ще один смачний сирний продукт – вурда, другий сир.

На честь повернення чабаніввлаштовують чи не найколоритніший фестиваль "Гуцульська бриндзя" у Рахові. Хоча в кожному селі чи то містечку, звідки вирушають чабани з отарами, є свої звичаї та традиції їхніх проводів, очікування й повернення.