Як живуть вівчарі, що пильнують овець у карпатських горах

З травня по вересень у Карпатах чабани-вівчарі випасатимуть на гірських полонинах отари, пише Depo.Закарпаття. Усе, що пов’язане з цим дійством - від проводів, випасання, приготування сиру і до повернення, - базується на укоренілих століттями традиціях. 

Щороку на Закарпатті влаштовують масові гуляння на честь проводів отар на полонину. Святкувати цей день - традиція. "Мішаня" проводиться дотепер – дійство, коли у кожному селі відбувається злука поголів’я у велику отару овець і кіз всієї громади і відправляють на полонину. Щоб прогодувати велику отару овець, необхідно підніматися високо в гори, оскільки на рівнині пасовищ не вистачає.

Вівчарство – одна з найдревніших професій у Карпатах. Пастухами повинні були бути люди, які вміли жити між собою в злагоді, з великою фізичною силою, сильні й здорові, й це було гарантією, що вони здатні осилити важку працю у важких кліматичних і побутових умовах. Вівчарі отримували винагороду як продуктами, так й готівкою. Ватаг і старші пастухи, окрім цього, щомісяця одержували пару чобіт і право безкоштовно випасати власних тварин.

Карпатські вівчарі протягом усього літа пасуть овець високо в горах на полонинах, які розташовані на висоті від 1600 м над рівнем моря і вище. До деяких полонин відстань складає десятки кілометрів, і отару доводиться вести майже добу. На пасовищах чабани перебувають до кінця вересня. Там вони живуть і заготовляють овечий сир (бринза).

Чабани кажуть, що мало не кожну вівцю і козу вони знають по імені, кольору вовни та особливим прикметам. Вважається, що дзвіночки на шиї тварин не тільки допомагають знайти їх в тумані, а й відігняють злих духів.

Пастухам допомагають пасти овець собаки. Без них тут ніяк. Відчувши вовків, вони піднімають страшний гвалт і гавкіт, тим самим відганяючи зграю вовків.

За день поводирі худоби намотують під три, а то й більше десятків кілометрів пасовищами. Не кажучи вже про щоденне ручне триразове доїння стада, перше з яких розпочинається ще до сходу. Також на високогір’ї доводиться витримувати штормові вітри, бурі з блискавками і градом, а то й сніг. На сон є не більше п’яти годин, то й той можуть переривати агресивні вовки-хижаки.

Робочий день вівчарів починається о 3 ранку. Один вівчар заганяє овець, інші – доять. Свіже молоко проціджують - потім з нього виготовлятимуть сир та вурду. Процес доїння триває 1,5-2 години. Кожна вівця дає зовсім трохи молока – до 250-350 грам за один раз. Доїння відбувається тричі на день.

Бринза та вурда – різновиди овечого сиру. Відрізняються вони за кольором, смаком, структурою і технологією приготування. Приготування бринзи – це справжнє мистецтво. Свіже овече молоко зливають у великі чани і додають закваску – кляг. Це спеціальний фермент, який добувають з шлунку ягняти, який ще не вживав свіжої трави - тільки материнське молоко. Потім чани ставлять на вогонь і варять, помішуючи спеціальною дерев’яною палицею.

Зібраний сир – великі будзи (головки свіжого сиру по 10-15 кг кожна) - підвішують, щоб стікали. Так готується бринза.

Сироватку, яка залишилася в чані, виливають у величезний котел і ставлять на невеликий вогонь. Так народжується ще один смачний сирний продукт – вурда, другий сир.

На честь повернення чабанів влаштовують чи не найколоритніший фестиваль "Гуцульська бриндзя" у Рахові. Хоча в кожному селі чи то містечку, звідки вирушають чабани з отарами, є свої звичаї та традиції їхніх проводів, очікування й повернення.

За матеріалами Голос Карпат, agrokraina, kolochava, igormelika.