Освіта в українському селі: чому на Закарпатті діти навчаються у королівській стайні

Школи на сході й півдні країни страждають від рашистських обстрілів. МОН звітує, що через військову агресію РФ в Україні вщент зруйновано 180 шкіл і понад 1,3 тисячі – пошкоджено. Між тим на заході країни, який потерпає від російських обстрілів значно менше, свої проблеми. Особливо у гірських селах – тут проблеми із нестачею чи поганим станом шкіл не вирішуються десятиліттями. Як от у селі Чорна Тиса, що розташовується серед мальовничих смерекових лісів на Закарпатті.

Пічне опалення і навчання у дві зміни

У Чорній Тисі живе близько трьох тисяч осіб. Тут діють дитячий садок і школа. Тож доступом до освіти діти начебто забезпечені. Однак приміщення дитсадка розраховане на 30 місць, а сьогодні у ньому тісниться вдвічі більше вихованців. Вихователька Валентина Бровчук, яка тут працює вже майже 20 років, розповідає, що доводиться творити дива, щоб якось виходити із ситуації: "Встановлюємо двоповерхові ліжка, додаткові лавочки, але це мало може зарадити проблемі. Дуже тісно – ми дуже мріємо про новий сучасний садочок з нормальними туалетами, їдальнею, іншими зручностями. Також вихователів у нас стає дедалі менше — багато хто виїжджає за кордон, бо важко вижити в таких умовах та забезпечити власну сім’ю".

Ще гірша ситуація зі школою у Чорній Тисі. У чорнотисянській школі наразі навчається 565 учнів. Навчання організовано у дві зміни, бо укриття може вмістити тільки 450 учнів. Тут течуть стріхи, обвалюються стелі й підлоги, а опалення, як у позаминулому столітті, усе ще пічне. Частину із шести невеличких корпусів навчального закладу збудовано за часів Австро-Угорської імперії, коли Закарпаття входило до складу Угорського королівства. Одне з приміщень нинішньої школи колись слугувало імперським завойовникам стайнею.

Усі корпуси школи побудовані в різний час: один – за Австро-Угорщини, інший – за радянщини, якомусь вже понад 100 років", – каже завідувач відділом освіти, культури, молоді і спорту Ясінянської ОТГ Степан Штепуряк.

Він сам колись закінчив цю школу, а потім прийшов працювати сюди вчителем історії. Тому про місцеві проблеми знає не з чуток. "Завдяки співпраці зі старостою села Анатолієм Михайловичем знайшли, як потроху покращувати умови для навчання нашим дітям. Перше – повністю замінили вхідні двері й вікна  в одному з корпусів, в інших – частково. Зробили ремонт стелі, де вона була в небезпечно-критичному стані – обвалювалась. В одному з класів поставили мультимедійний комплекс. Це все вдалося зробити за кошти громади і донорів. Сподіваємось, і далі буде вдаватись все це покращувати", — каже Штепуряк.

У найстарішому корпусі школи розміщено музей села. Його заснував колишній директор навчального закладу Андрій Сербіщук, який захоплювався старовиною. У музеї представлено різні сторони життя села: тут є експонати, що стосуються Гуцульщини, І та ІІ світових воєн, побуту селян у різні часи, зокрема колекція старовинного одягу.

Після початку повномасштабного вторгнення колектив школи самотужки відремонтував фасад будівлі — тепер тут встановлюють меморіальні плити на честь загиблих захисників. З лютого 2022-го року Чорна Тиса поховала 6 своїх синів. Біля однієї з плит витирає сльози Анна Спасюк, яка раніше працювала тут вчителем початкових класів. Зачитує нам власного вірша:

"Чому так сумно сонце сходить?

Та ще у нашому селі.

Бо покидають рідні села гуцули молоді.

Бо покидають рідні села й коханих мусять покидать.

А самі йдуть на схід далекий, щоб Україну захищать".

Її молодший син Дмитро загинув 7 жовтня 2022 року на Херсонському напрямку. Він служив командиром ракетно-зенітної установки у 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді, куди пішов добровольцем на початку повномасштабної війни.

Попри те, що корпус музейний, уроки проходять і тут, оскільки приміщень катастрофічно не вистачає. Однак навчання тут комфортним не назвеш аж ніяк. "Тут тільки пічне опалення – звичайна стара пічка, яку перед уроками персонал школи топить дровами. Але тепло тут ніколи не буває, бо вікнам понад 80 років — їх міняли ще за радянщини, усе наскрізь продувається", — каже Штепуряк і додає, що учні вимушені навчатися у верхньому одязі. Схожі проблеми ще у двох корпусах, бо вугільна котельня опалює тільки три корпуси з шістьох. "А в нас же бувають страшні морози", — додає чоловік. 

Чимало проблем і з дахами у школі. "В історичному корпусі протікає дах. Ось учителі, як могли, заліпили стелю, щоб не сипалась. У кожному корпусі проблеми — і дахи, і підлоги подекуди просто провалюються", – розповідає Штепуряк.

Навіщо школі дорога

Село Чорна Тиса простяглось поміж гір на вісім кілометрів. Тож деяким школярам доводиться долати не один кілометр сільськими дорогами, аби дістатись до знань. Та чимало з цих доріг можна назвати такими лише номінально: під час негоди вони перетворюють на непрохідне болото. Головна сільська дорога — суцільні ями та каміння. Навіть у позашляховику хитає так, що у голові паморочиться. 

Степан Штепуряк каже: "Завдяки допомозі нашої військової адміністрації виділили шкільний автобус. Він долає за день близько 100 кілометрів, а це десь 25 літрів солярки. Тож 1375 гривень тільки на пальне щодня має виділяти сільрада з бюджету, якого фактично немає". У селі немає підприємств, а вести сільське господарство вкрай важко через неродючі ґрунти. Усіх багатств — тільки ліси й гори та знаменита річка. Однак і туристична галузь тут пасе задніх – хто поїде дивитись на неймовірні пейзажі, ризикуючи дорогою знищити авто. "Туристи обирають Драгобрат чи Буковель, бо до нас просто немає дороги. Про проблеми з каналізацією та іншими благами цивілізації взагалі мовчу", — зітхає Степан Васильович.

Місцеві мешканці впевнені, що проблеми Чорної Тиси зможе розв’язати саме нормальна дорога через село. Тоді Чорна Тиса стала б привабливою для туристів, жителі села отримали б нові робочі місця, а місцевий бюджет – гроші, аби нарешті зробити ремонт у школі. 

Авторка: Аня Алляйн.

Фото: iwa_kis.