Які пейсаті анекдоти розповідали у Франківську сто років тому

Горацій Сафрін довго жив у Станиславові (Івано-Франківськ), то події багатьох анекдотів відбувалися у місті, пише Depo.Закарпаття з посиланням на "Репортер".

У шлюбній агенції

До архісвата Рейбена Якера прийшов молодий чоловік. Сівши в крісло, перелічив на пальцях свої скромні вимоги: "Реб Якер, моє прізвище вам нічого не скаже. Маю надію, що ви засватаєте мене до відповідної панни. Хочу, аби дівчина походила з доброго дому, була ладна, освічена, мала великий посаг і престижну професію".

Реб Рейбен випустив клуб диму, задумався, потім підніс папіросу до вуст, знову випустив клуб диму і відповів: "Знаєте що? Із такими вимогами вам доведеться укласти п’ять шлюбів!"

На ринку 

У Станиславові, на ринку, серед людського натовпу стоїть швець Арон Каплан: то хапається за голову, то нервово перевіряє свої кишені. Репетує: "Гвалт! Обікрали! Вбили, замордували! Нині ще мав гроші у кишені. Де мої гроші?!"

"Пане Ароне, — гукнули його з натовпу, — пошукайте ще раз у кишенях".

Арон швидкими, нескладними рухами нервово обмацує одяг: "Немає, немає!"

"Пане Ароне, — зауважив хтось, — а чи зазирнули ви до тильної кишені споднів?"

Каплан з-під лоба глянув на "радника": "Теж сказанув! Як я туди можу зазирнути? Якщо їх ще й звідти вкрали, то цілком пропаду…"

Коли горять труби

Візник Дов-Бер, який часто полюбляв заглядати до келішка, прибув з фіакром до повітового міста. Залишивши коней у стайні при заїзді, швидко зорієнтувався, що на шинквасі вишикувались у ряд лише слабоалкогольні трунки.

Вийшовши з трактиру, запитав у перехожого жида: "Вуйку, де тут можна купити горілки?"

Жид із розумінням підморгнув та відповідає: "Пройдеш крізь Ринок на вулицю Галицьку. Потім попри Торговицю і Вали. Минеш ткальню, фабрику дріжджів, міст над Бистрицею і рогатку. За два кілометри від рогатки стоїть червона корчма. У тій корчмі по знайомству продають горілку".

Дов-Бер уважно вислухав і сумно похитав головою: "Два кілометри… А що я буду пити до того часу?"

Готеляр і жебрак

Колись забрів до Станиславова перехожий жебрак. Виглядав солідно: гладко причесаний, у смугастих штанах і трохи заплямованому піджаку, з великим рюкзаком за плечима. Прямо з вокзалу подався до готелю Майєра Гібнера. З’їв щедрий сніданок, обід, а також вечерю, і вийшовши наступного ранку з комфортабельного номера, мовчки попрямував до виходу. Господар заступив йому дорогу: "Пане, а хто заплатить за їжу і ночівлю?"

Гість ввічливо відповів: "Не журіться, я професійний жебрак! Зараз обійду кільканадцять помешкань і крамниць, зберу гроші і сплачу борг до останнього гроша".

Господар оторопів від такого нахабства: "Не випущу! До таких пройдисвітів уже давно втратив довіру".

"Шкода, що ви мені не вірите, — спокійно відповів жебрак. — У такому разі пропоную піти разом жебрати і ви одразу заберете свою частку".

Незбагненний смуток

Заможний купець Саул Грінер овдовів. Наступного ранку у місцевій газеті з’явився некролог наступного змісту:

"Занурений у незбагненний смуток повідомляю приятелів і знайомих, що моя кохана дружина Роза померла у хвилину, коли нагородила мене сином, для якого шукаю турботливу няньку, доки не знайду нову подругу життя — молоду, пристойну, із капіталом щонайменше 50 тисяч злотих, яка могла б бути помічницею у провадженні мого добре відомого складу взуття при вулиці Карпінського, 68. Саул Грінер".