Синевир

Цьогоріч Синевир відзначає свої 612 років, до того ж саме у ці осінні дні, 72 роки тому, село було визволено з-під німецько-фашистської окупації, пише Depo.Закарпаття.

Село відноситься до Синевирської сільської ради. Населення — майже 5 000 осіб.
Перша письмова згадка про село Синевир відноситься до кінця XVI початку XVII ст. У верхній течії верховинської річки Талабори (Тереблі) було село, оточене великими лісами, що в 1604 р. називалось Зіневер.

Село Синевир оточують гори центральних лісистих Карпат (масив Привододільні Горгани). Згідно з документами село разом з лісами, розташованими навколо нього, було володінням спадкоємців Карніша і Крічфолуші. Серед землевласників згадуються і Бернат Ласко, Кун Петер, Тегза та інші. В їхні володіння входили луки, пасовиська, полонини, ліси. Згідно з письмовими джерелами 1851 р. лісові багатства села складалися з прекрасного смерекового лісу.

На початку XIX ст. почалося хижацьке винищення лісів, посилилася експлуатація верховинців — лісорубів. Торгівля лісом приносила великі прибутки. В лісовому господарстві було зайнято понад половини жителів села.

З давніх років ліс був одним з основних видів заробітку для місцевого населення. Майстри виготовляли різні вироби з дерева, а також переправляли його в інші регіони. Найоптимальнішим варіантом було сплавлення деревини по швидких річках. Вони в свою чергу забезпечували лісопильні промисли надійною транспортною артерією, яка перевозила заготовлені колоди вниз за течією. В середині 19 століття на річці спорудили греблю, по якій транспортували ліс. У процесі її перебудови і розширення вона досягла 80 метрів довжини.

Праця лісорубів та бокорашів була тяжкою і небезпечною, вимагала великих затрат фізичної сили, вміння та героїзму.

Важка і небезпечна робота бокораша давно вже відійшла у минуле, і від часу сплаву останнього дарабу по річці Тереблі пройшло вже понад півстоліття.

Сотні тисяч кубометрів деревини при мінімальних економічних затратах сплавляли на відстань 60-80 кілометрів до найближчої залізничної станції на плотах - бокорах, складених зі стовбурів дерев.

Бокорашів було 3-5, інколи й більше - залежно від величини плоту і складності та довжини маршруту.

У повоєнні роки, коли деревини потребували всюди, професія сплавника була затребувана. Лісу було вдосталь, роботи також. Крім того, за неї непогано платили, тому люди йшли сюди з усіх усюд. 

Сплавляти ліс починали вже з ранньої весни і до тих пір, поки річка не почне примерзати.

Музей лісу і сплаву — розташований біля села Синевир, на річці Озерянці , по якій колись сплавляли ліс, постачаючи його до Угорщини.

Музей лісу і сплаву знайомить зі знаряддями праці лісорубів і плотогонів (бокорашів).

У місці, де створено музей, в середині XIX ст. було побудовано унікальну гідротехнічну споруду — клявзу. Це була гребля з воротамидля скидання води. Гребля функціонувала до 1960 р. У середині 1990-х рр. споруда відновлена​​, і на її основі створено музей, який входить до складу Національного природного парку "Синевир".