лайки

Як і тепер, у старі часи нечистий був одним із головних "персонажів" народних лайок. Однак, щоб, заваруй Боже, не накликати його на себе, навіть лаючись, люди уникали називати його на ім'я, особливо в хаті та ще при святих образах. Натомість, про нього говорили "тот, препав бы!", "антихрист" або "анціяш", "рогатий", "сатана", "щезник" і т.д. В селі Цуцилів на прикарпатській Гуцульщині авторові цього матеріалу на початку 1990-х люди розповідали про одну хату на околиці, що її вже кілька разів перепродували, та ніхто в ній не може жити, бо там живе "малий".

 

Крім того, говорили, наприклад: "Анціяш бы тя не вхопив!", не просто остерігаючись називати нечисту силу на ім'я, але й боячись вимовити власне сам прокльон, щоб він не впав на того, хто його промовляє.

 

Оберігаючись від нечистого та від злих людей-ворожбитів, на Верховині хрестилися, кажучи: "Осцина бы 'му!", "Цураха бы 'му!" Останній вислів, до речі, дуже давній; він споріднений з дохристиянськими заклинаннями-оберегами типу "Цур(ь) та пек йому!"

 

Чи не найпопулярнішою та найколоритнішою закарпатською лайкою був і зараз лишаєтьсяфрас. Тепер це слово також уживають у значенні "чорт", хоча раніше воно означало страшну хворобу, частіше епілепсію (казали – "Фрас 'му є!", якщо хтось так злостився, що аж слина текла з рота) або божевілля. Можливо, слово це споріднене зі словом франца, що означало "французьку хворобу", сифіліс. Тож, бажаючи комусь щось зле, казали: "Фрас бы 'тти быв!" А про жінку, що метушиться, мов дзиґа, говорили: "Крутиться, як фрасова каріка!"

 

Лихослів'ям наші предки найчастіше накликали на співрозмовника саме страшну хворобу. Згадаймо: "Ґута бы тя вбила!" ("ґута" – нагла смерть від мозкової кровотечі), "Ґалиба бы тя з'їла!" ("ґалиба" – халепа, клопіт), "Бери тя невоя!" ("невоя", походить від "неволя" – біда, злидні, а також, оригінально, знову ж – епілепсія; звідси ж – "неволяшний"), "Іди до фени!" ("фена" – виразка, гнійник; цікаво, що в чеській та словацькій мовах слово fena означає "сука").

 

Означені вислови були поширені також і в інших мовах карпатського реґіону – словацькій, угорській, румунській.

 

Якщо ж, не дай Боже, прокльон "спрацьовував" і людина помирала, то казали: "Стався 'мукáмпец-доловрес!" (де "кампец" з їдиш – кінець, гаплик, а "dolores"– це вже з латини – біль, горе, печаль, страждання), тобто "кінець стражданням". Цей вислів уже, звичайно, не був лайливим, а радше висловом співчуття.

 

А ще – спільне для всіх мов карпатського ареалу "Шляк би тя трафив!" (чи не найпоширеніша лайка в Галичині, Польщі; побутує також у словацькій мові; оригінально ж на їдиш та по-німецьки мові також означає: "Щоб тебе параліч/удар побив!")

 

Первинне значення "апоплектичний удар, параліч, інсульт" має і популярне українське "грець", хоча у висловах "Хай йому грець!", "Якого грецця тут робиш?" тощо це слово також уживається в значенні "чорт".

 

Говорячи про використання назв хвороб у західноукраїнських прокльонах, згадаємо й галицьку "холєру": пам'ятаю, як на вокзалі в Ризі я легко знайшов потяг до Львова, саме почувши оту холєру, що її вигукували галичани, стоячи на пероні.

 

У Міжгірському чи Тячівському районах добре знають повітрулю ­– чарівну істоту, що вміє літати. А в недалеких звідти українських селах Мараморощини (Румунія) "повітрулею" називали сильний вітер і, знову ж таки, хворобу – вітряну віспу.

 

Коли дорослі сердились на дітей і казали: "Роздеру тя, ги Гамана!", то навряд чи задумувались, що Гаман (Аман) цей – лиходій, який хотів колись занапастити єврейський народ, і євреї до цього часу мають свято Пурим у пам'ять про своє спасіння від знищення. А ще любили казати: "Роздеру тя, ги жабу!", "Роздеру тя на шкумаття!"

 

Погрожуючи, говорили: "Доб'ю тя на кал!", тобто "на болото, грязь", "на ніщо".

 

Були й менш злостиві вислови, як, наприклад: "Іди у маттерину халамайду!" (донедавна на Мараморощині халамантям називали старий єврейський одяг; чи не звідси – хламида?), "Ти, дуня з трудоднями!" (тут на радянський вислів, відомий в багатьох реґіонах колишнього СРСР, на Закарпатті, можливо, наклалось старе слово дуня – те саме, що і, перепрошую, закарпатська гузиця, чи польсько-галицька дупа), чи – коли згадували про якусь дурницю, то казали, зневажливо махнувши рукою, що це – "пессій омах" або "песся гойдиця"... Тут уже фігурували, статеві органи, відповідно, пса чи суки.

 

Якщо хтось просив надто багато, то його під'юджували, кажучи: "А небо і бурґи бы'сь не хóтів?"

 

А ще, коли хтось занадто вже набридав, то казали йому: "Не онадж 'ня!" Тут "найсмачнішим" є саме дієслово "онаджити" або "унаджити", яким узагалі можна замінити будь-яке інше дієслово. Дуже часто воно використовувалось як евфемізм до лайливих дієслів. До речі, є й споріднений із цим дієсловом іменник уного або ониєнь, який міг означати теж усе що завгодно (на кшталт "оце саме").

 

Шкода, що вся ця соковита лексика зникає, як уже практично зник той колоритний світ, що його ще пам'ятали наші бабусі, і який уже здається зовсім невідомим нашим дітям. І вже ніхто не пригадає, чому, бажаючи комусь іти до біса, на Мараморощині говорили: "Іди на монархію!"

 

Вислови записано від уродженок та мешканок Мукачева Анни Габел (Шпонтак) (1904 – 1987) та Марії-Магдалини Пукіш (Габел) (1940)