Вперед у минуле: Закарпатське село, в якому хочеться жити сто років тому

У Тур'янській долині на Перечинщині, де зливаються гірські річки Тур’я та Туриця, лежить село Тур'я Ремета. В основі назви – тур, тварина, що водиться в карпатських лісах  і ремета - перекази стверджують, що так колись називали ченців, які мали свої таємні підземні ходи через гору Магуру. Ще одна легенда про назву села говорить: Тур і Ремет – так звали двох биків, після бою яких розлилось багато крові. З неї і утворились річки Тур'я і Туриця.

Одна із легенд розповідає, що саме в цих місцях доживав свого віку пустельником угорський король Шоломон (Шаламон) (роки правління 1063 – 1074) син короля Андраша (Ендре) I та Анастасії Ярославни, доньки київського князя Ярослава Мудрого.

Перша письмова згадка про село Тур’я-Ремета сягає 1451 року. Поселення швидко розросталося і вже у 18-19 ст. відрізнялося від решти тим, що тут була така собі міні-Європа.

Після відкриття у 1809 році ливарного цеху в Реметі почали селитися спеціалісти з Австрії, Німеччини, Угорщини, покращуючи сільський побут та приносячи власні традиції. І вже за кілька років цех виробляв не лише предмети побуту (огорожі, хрести, печі), а й справжні витвори мистецтва. Для прикладу: статуї Геракла і Гермеса в Ужгородському замку. Їхніх двійників можна побачити також у словацькому місті Сніна.

Новий поштовх до розвику села дав заснований на місці закритої у 1871 році ливарні "жеребчинець" – кінний завод, де вирощували як промислових, так і скакових коней. На окраїні села навіть іподром з трибуною звели. А Тур’я-Ремета стала основним місцем "тусовки" аристократії, коневодів із різних країн та технарів-спеціалістів, які повинні були забезпечувати потреби об’єкта й згодом будувати вузькоколійну залізну дорогу. 

На скачки заїжджали високоповажні (навіть вінценосні) особи, у маєтках аристократії щотижня проводилися бали. Дуже давно тут проживали італійські, іспанські, німецькі та інші вельможі, які передали місцевим жителям свої вміння й традиції. Відоме село і старою могилою біля сільської церкви. Жителі села уже давно підозрюють, що це поховання одного з нащадків англійського королівства.

Про це свідчить надгробний напис із прізвищем "Еліз Віндзор".

Усім відомо про Віндзорську династію, правлячу королівську родину у Великій Британії. Ще у 1917 році Георг V відмовився для себе і своїх нащадків від усіх німецьких титулів і звань, а також від родового імені, прийнявши прізвище Віндзор. Нащадки Георга проживали по всьому світу. І враховуючи те, що закарпатське село постійно приймало європейську знать, факт королівського минулого на цих землях можна допускати.

Заявляти про таку знахідку селяни поки не хочуть, адже потрібно знайти більш суттєві докази того, що це справді могила предка королеви. Тут вказані роки життя дівчинки Еліз, яка прожила 5 років, і через незрозумілі причини померла та була похована на кладовищі біля церкви. Про її батьків в селі ніхто не знає.

У 20-х минулого століття роках швидко розвиваються ремесла і торгівля. На ту пору в селі вже були 25 магазинів, корчм, крамниць. До двох млинів звозили жито, пшеницю, кукурудзу. Хто не лінувався до хліборобської праці, мав у сусіках не лиш на паску, а й щоденний ощипок.

У це важко повірити, але в ті роки у селі було 5 м’ясних магазинів, три тютюнові крамниці – Шуха, Бучека, Крупчинського, 5 корчм. В трьох найбільших промислових крамницях із змішаним товаром можна було купити все: від цвяха – до весільного анцуга-костюма. Популярністю користувалися три взуттєві майстерні , дві годинникарні. При корчмі в центрі села, щоб привабити відвідувачів, можна було зіграти в кеглі, азартні гравці в “гуглізовні” вирішували спір на гроші, а то й на бочку пива. Була й горільчарня, куди господар завозив спирт бочками, а пиво – цистернами. Вже готовий напій розвозили у села Тур’янщини. 

Місцевий коваль Ауслендер не тільки виконував замовлення селян, а й вчив цій майстерності учнів. Влітку майстрували вози, забезпечували лопатами та іншим знаряддям, а взимку заготовляли криги. Так звані “льодовні” були при корчмах, для охолодження напоїв та виготовлення морозива. За чехів у селі працювали дві великі столярні, в яких, окрім меблів, виготовляли навіть музичні інструменти- скрипки та гітари.

Жителі села переповідають ще одну історію про "загадкового посла" та "прудконогого скорохода" - листоношу із села Тур'ї-Ремета Федора Фекету.

Щодня молодий посол, як тоді величали поштаря, долав навпрошки через гори й ліси понад 60 кілометрів, від рідного села до Ужгорода й назад. Федір Фекета так "зрісся" з роботою листоноші, що сумлінно пропрацював на ній тридцять довгих років.

Чому у невелике гірське село щодня доставлялася пошта? У Тур'ї-Реметах, як свідчать джерела, в 1802 -1873 роках діяла мануфактура Ужгородської домінії - залізоливарний завод, а бізнес вимагав щоденного, чіткого і надійного зв'язку. Помер листоноша раптово, від запалення легенів: провалився у крижану воду і тяжко захворів. Та селяни не забули легендарного посла.

Невдовзі на фасаді місцевої церкви з'явилася меморіальна дошка з барельєфом сільського поштаря і написом: "Федор Фекета. В память приязности, тверезности, чесности, послужности посла". Чавунну плиту виготовили на місцевій ливарній фабриці. Вказано й дату смерті - 1838 рік, але вона не точна. За записом у книзі сільської церкви, Федір Фекета помер 18 березня 1839 року.

Меморіальна дошка на стіні храму збереглася до наших днів. Цей знак, як твердять краєзнавці, згодом був і на печатці села, датованій 1846 роком. У наш час це єдиний - і не лише в Україні, а і в Європі - пам'ятник листоноші (дослідники твердять, що єдиний і в світі). 9 лютого 2005 року в районному центрі Перечин було відкрито бронзовий пам'ятник Федору Фекеті.

Тур’я-Ремета – чи не єдине село на Закарпатті, де в великій пошані є жаби. Жителів Тур'я-Ремети сусіди називають здавен "жабники", або ж "жаблярі". Дійсно, якщо зазирнути в меню одної з місцевих кав’ярень, то тут можна побачити традиційну французьку страву – "жаб'ячі лапки".  Стверджують, що традицію споживання жаб у закарпатське село завезли французи на початку 19-го століття. У 1816 році після битви під Ватерлоо країни-переможці – Росія, Прусія, Австрія та Велика Британія – вирішили вивезти з Франції всіх офіцерів наполеонівської армії: була небезпека, що вони згодом змогли б знову влаштовувати військовий заколот й стати причиною повернення бонапартистів до влади. А оскільки найбільш "глухим" місцем Австро-Угорської імперії тоді було Закарпаття, тому Відень відправив полонених французів на Перечинщину.

Місцева легенда свідчить, що серед виселенців опинився й дослідник-кулінар, учень знаменитого Огюста Ескоф’є, котрий привіз із собою – на згадку про рідну кухню – кілька французьких жаб, і вже тут, на місці, схрестив їх з місцевими. Потім ці ропухи обжилися у старому руслі річки Турички. Тур’яреметівці кажуть, що найсмачнішими виходять страви тільки з тих з жаб, котрих виловили до першої грози. Скуштувати "жаб'ятину" у селі можна в кожному "ганделику" і чи не в кожній хаті. Місцеві охоче нагодують вас і поділяться рецептами, не відкриваючи, звісно, секрету власного рецепту.

Ось така вона Тур'я-Ремета - село із чарівними краєвидами, смачними жаб'ячими лапками, неосяжним минулим та, віриться, чудовим майбутнім.

Використано інформацію із zakarpattyachko.com.ua, stezhkamu.com, carpaty.net