текст Ганна Кор
фото Олександр Коробко

За що корчмар Розенберг має дякувати волам, газда яких натрафив на солону ропу

Закарпатська Великоберезнянщина складена з гір, лісів, потоків, водоспадів, полонин та мінеральних джерел
Використовувати з користю для себе і для людей те, що безкоштовно дарує природа, закарпатці навчились давно. Не завжди ефективно і не завжди довготривало, але завжди з наївною вірою у правильність та праведність своєї справи. Якщо гірські рослини – то цілющі трави, якщо ягоди – то лікувальні настої, якщо мінеральні джерела – то зцілення від усіх ймовірних і неймовірних хвороб.

Depo.Мандрівник запрошує відвідати закарпатську Великоберезнянщину, яка сповна володіє всіма дарами Карпат: вона складена з гір, лісів, потоків, водоспадів, полонин та мінеральних джерел.

Сусіди Великоберезнянщини – Львівщина, Польща та Словаччина. Через водороздільний хребет до неї ведуть важливі транспортні перевали: Ужоцький, Семенівський, Пшеленч-Бескид. Сама ж мандрівка Великоберезнянщиною – це не просто знайомство з одним з районів Закарпатської області, а подорож шляхами та стежками Національного природнього парку "Ужанська долина", створеного у 1999 році.
Парк входить до Європейської федерації природо-заповідних територій "Європарк", а в 2007 році був включений до списку Всесвітньої природної спадщини ЮНЕСКО "Букові праліси Карпат". Окрім цього, "Ужанський" є частиною першого в світі українсько-польсько-словацького біосферного резервату "Східні Карпати". Територією парку прокладено 17 туристичних маршрутів та п'ять екологічних стежок. Найвідоміша з-поміж них – екологічна стежка "Лінія Арпада", про яку – трохи нижче.

Найкраще подорожувати власним транспортом – зупинятися захочеться часто. Але якщо його нема, то з Ужгорода можна дістатися до кожного із сіл маршруту електричкою. Непрезентабельний вигляд вагонів компенсуються дешевизною квитків і, будемо вважати, є такою собі екстрим-складовою подорожі. Втім, можна проїхатися і на автобусах чи маршрутках. І навіть на велосипедах.
Село Забрідь розкинулось за 40 км на північний схід від Ужгорода та за 2 км від кордону зі Словаччиною. Самому селу нема, чим здивувати, а от в його околицях є унікальний геологічний пам'ятник – каскад кам'яних утворень – "порогів", що перегороджують річку Уж.

Як до них дістатися, залюбки пояснить, покаже і проведе будь-хто у селі. Йти не дуже далеко, тож відсутність транспорту в цьому випадку завадою не стане. На машині доїхати можна, але дорога – польова, тож варто зважити можливості авто, особливо у дощову погоду.
Місцеві розповідають, що під час Другої світової війни поле, яке доведеться перейти дорогою до порогів, слугувало запасним аеродромом. Щоправда, чи сідав на нього хоч один літак, ніхто не знає.

Від поля рухаємось до річки. Вже за кілька десятків метрів до неї чується гуркіт води. Видовище неймовірне!

Ці так звані "пороги" створюють ланцюжок маленьких каскадних водоспадиків по всій ширині річки. Під час повноводдя мандрівник може сповна насолодиться прекрасним видовищем і потужністю стихії. Але не менш красиві пороги і в посушливий час. Можна лише уявити (чи перевірити), як виглядають вони взимку!
Відпочивати біля порогів закарпатці люблять, тож на березі поставили стіл із лавицями та облаштували місце для вогнища. Знайдеться місце і для наметів. Якщо ж хтось любить гострі відчуття і пора року дозволяє, треба йти у воду. Сміливці лягають під бурхливу течію і отримують насолоду від природнього масажу – у кількох місцях закріплено спеціальні дошки, за які можна триматися, аби бути впевненим, що вода не влаштує халепи і не унесе за течією. Кажуть, неймовірні відчуття!

Великоберезнянці – затяті грибники. Не тільки від любові до "тихого полювання". Для багатьох селян сезон грибів – можливість заробити: у гірському районі практично неможливо знайти постійну роботу, тож і виживають за рахунок дарів Карпат. Якщо побачите при дорозі кошики із грибами – не переживайте – гриби справжні і їстівні. Великоберезнянці добре знаються на них і пропонують найкращі.
Всього якихось чотири кілометри – і мандрівників зустрічає село із чудернацькою назвою Сіль. Можна, звісно, задовільнитися скупою інформацією про те, що у 30-ті роки минулого століття жителі села знайшли місце покладів солі, почали її видобувати і використовувати в господарстві, від чого село отримало назву, так краще послухати легенду, яку залюбки розповідають старожили. А вони кажуть, що багато років тому в невеличкому селі на Великоберезнянщині проживав бідний чоловік. Був він уже старий, не мав ні жони, ні дітей. Щодня виганяв на пасовиська, вкриті густими травами, стадо волів, яких довіряли йому випасати жителі села.
Одного разу, сидячи на трухлявому дубовому пеньку і наглядаючи за худобою, він помітив, що один молодий віл кожний день на певний час відлучається від стада і кудись йде крізь лісові зарості поблизу пасовиська. Наче його манить туди щось. То ж пастух, помітивши це, одного дня встав, узяв палицю і, крадучись між кущами й деревами, пішов за волом. Аж бачить: віл зупинився біля якогось лісового озерця і, нахилившись над ним, почав пити з нього воду. "Що за вода така, ож так смакує волові?" - подумав пастух. А віл, як напився, спокійно повернувся в стадо. Тоді пастух вийшов з схованки і підійшов до озерця. Замочив палець у воду і скуштував, пробуючи на смак. Вода була солона, схожа на соляну ропу. І тоді він зрозумів, що ж так манило вола.

Пастух розповів про озеро людям. Вони оглянули околицю і виявили ще кілька таких соляних озерець. З того часу, як люди знайшли ропу в себе під боком та почали там будувати собі хижі, поступово виникло і село. А позаяк воно виникло довкола тих соляних ям, той назвали село Сіль. І хай це буде лише легенда, соляні озерця таки зіграли свою важливу роль у житті селян.
У 30- 40-х роках минулого століття у Солі з'явилися купелі для лікування ревматизму. Корчмар Розенберг в урочищі "Росул" біля тих солених озерцят вимурував чотири бетонні ванни, які находились у дерев'яній баранці. За допомогою "журавля" брали воду і наливали її у великий казан, щоб нагріти. Нагріту мінеральну воду по спеціальному жолобі заливали у ванни. На мінеральній воді лікували радикуліт і ревматизм. У купелі, щоправда, лікувались лише ті, хто мав гроші, бо хворий 3–4 тижні жив на квартирі у корчмаря, платив за "харчування і нічліг". До купелю – 900 м. від корчми – Розенберг хворих доставляв на возі, бо багато з них не могли ходити. Там же, в урочищі "Росул", підприємливий Розенберг мав і буфет, де в неділю було дуже багатолюдно. Сюди приїжджали відпочити грошовиті пани з Великого Березного й Ужгорода.

У згаданому "Росолі" є три джерела мінеральної води. Загалом же в селі Сіль налічується 11 таких джерел, і всі вони мають різний хімічний склад. Кілька джерел розташовані поблизу автомагістралі, дізнатися про інші можна у селян.

У Солі на подорожуючих чекає і одна із старовинних та унікальних пам'яток Закарпаття – дерев'яна церква 1703 року Святого Василія Великого.
Першу церкву, присвячену Успінню Пресвятої Богородиці, збудували з дерева в 1479 році на великому пагорбі при центральній дорозі. Ця церква згоріла і, можливо, саме те місце називають у селі Згарищем. Історія теперішньої церкви Святого Василя Великого починається у 1703-му.

Дерев'яна церква Святого Василія Великого була зведена у бойківському стилі. У 1834 р. її перебудували. Храм отримав чотирисхилий дах, над бабинцем збудували невелику башту з бароковим завершенням, над вівтарем мініатюрну вежу з конічним шатриком. Дах над центральним зрубом має значний вигин, чітко виявляючи місце, де колись височів центральний пірамідальний верх із заломами. Опасання, що оперізує церкву з усіх боків, спирається на випуски вінців, а на головному фасаді — на чотири стовпи відкритого ґанку. Висота вежі становить 13 метрів.
Роль іконостаса виконувало зібрання різних ікон. Так, апостольський ряд було подаровано з Малоберезнянської церкви найімовірніше в 1707 році, намісна ікона св. Василя походила із Ставного, а п'ять пророків та інші ікони – з Сухого. Загальний колорит наближався до коричневого кольору. У 1970-х роках розтесали вікна. Тоді ж розібрали старий іконостас і передали кудись у Росію. Зі старого різьблення збереглися лише царські врата, кивот і престол з балдахіном. Замінено було і традиційні двері.

Церква має три дзвони, один з яких встановлений вчителем Іваном Пазуханичем. Великий дзвін подарований церкві вдовою священника Івана Гулея, вилитий на фабриці Егрі Ференца у закарпатських Малих Геївцях (ХІХ ст.). Другий – на фабриці Ласло Шандора в Угорщині (1827 р.). Третій – малий – привезли з Росії.

На території церкви є старе кладовище, на якому збереглося близько дванадцяти могил. Тут, за словами куратора церкви Івана Тура (1905–1999 рр.), за місце треба було платити. Збоку причаївся єдиний пам'ятник, виготовлений з пісковика – у верхній частині заокруглений, з зображенням чотирипелюсткової конюшини та вази з двома гілками і написом, що тут спочиває Кіш Емма (народилася 11 листопада 1888 р., померла 9 березня 1903 року.)

При дорозі на пішничку, що веде до церкви, стоїть бетонний хрест з Розп'яттям, який по Першій світовій війні встановила дружина Івана Гулея, продавши воли.
Мандрівникам на позашляховикам варто не полінуватися і піднятися до села Княгиня за 4 км від Солі. 9 червня 1866 року тут випав метеоритний дощ. Було зібрано до тисячі масивних метеоритних уламків. Найбільший уламок княгининського метеорита (при падінні він розколовся навпіл) загальною вагою майже 250 кг зберігається в Природничому музеї у Відні.

Через рідкісне природне явище село стало відомим у всій Європі. До наших днів зберігся опис цієї події, очивидем якої був чеський урядовець Антонін Покорни, інспектор державних лісів у Великому Березному. "В той день, 9 червня 1866 року, - розповідає він,- я перебував у Княгині у службових справах. Метеорит зі страшним гурчанням і вогненним спалахом впав у західній околиці села під хребтом Стігка. Шматки метеориту розсипалися на значні площі. Один з таких уламків завбільшки з людську голову я відправив цісарю Францу Йосифу. Він тепер зберігається у Віденському державному музеї".
На місці падіння метеориту встановлено пам'ятний знак та інформаційні стенди. Тут також встановили альтанки, в яких можна затишно милуватися дивовижними краєвидами Карпат.

Їдемо далі – до села Кострини, що вже за 5 кілометрів від Солі. Однак не поспішаємо, бо приблизно на половині шляху боїмося пропустити вказівник "Екологічна стежка "Лінія Арпада". От нею і прогуляємося.

Лінія Арпада – одна з найбільш могутніх оборонних ліній Другої світової війни. Перед Ужоцьким перевалом було створено потужний вузол оборони, який перекривав всі дороги на місто Ужгород. На схилах цих гір було вирито багато окопів, підсилених 30 ДОТами і 60 ДЗОТами.
Працівники Ужанського національного природного парку потурбувалися про те, щоб відвідувачі могли легко долати круті схили, змайструвавши східці в найнебезпечніших місцях, тому пошуки протитанкових надовбів та бункерів не будуть заважкими. Головне, йти за вказівниками, не відволікаючись на нерозвідані стежки. Бо у карпатському лісі не тільки раніше темніє, але й раніше з'являються босоркані, відьмаки та духи опришків…

Після Лінії Арпада саме час завітати до Костринської церкви (особливо якщо без бос орканів таки не обійшлося). Перед тим коротко розповімо легенду, чому село Кострина має таку назву.
У селі під горою Голаня жила вдатна жінка, яку поважали за працьовитість і майстерність. Мабуть, у цілому верховинському світі не могло бути спритнішої куховарки, вишивальниці, в'язальниці, ткалі, аніж та Поланя. Та особливо любила молода ґаздиня виробляти тонке приємне полотно. У ті часи ткати його було нелегко, бо доводилося самотужки вирощувати льон, коноплі, а відтак мочити їх, терти... Багато решток конопель розліталося в усі боки. Тут називали їх костря. А що полотно Поланине мало славу далеко за межами села, то й почали говорити, що то село, де багато костря. А приїздили сюди купці навіть з низинних сіл та самого Ужгорода. Тканина з Кострини славилася упродовж кількох століть. Хто не вірить, нехай завітає взимку до домівок костринчан – у багатьох жінки тчуть килими, полотно на рушники, вишивають. Давні традиції передаються в селі з покоління в покоління, незважаючи на наступ цивілізації. Костринчани славляться мистецькою вдачею, майстерністю, вправністю, як славляться і своєю церквою.
Костринська церква Покрови Пресвятої Богородиці належить до видатних пам'яток української архітектури. Це бездоганно завершений художній твір, ідеально вписаний у навколишній розкішний ландшафт. Кілька років тому до храму вимостили довгі дерев'яні сходи під дахом, які мало не стали причиною гучного конфлікту. Чимало істориків, краєзнавців та активістів категорично були проти тих сходів, мовляв, вони не просто псують, а паплюжать всю красу та неповторність церкви. Як тільки не називали ті східці – і плювком в історію краю, і примхами невігласів, і навіть першим кроком до того, аби церкву приватизувати, розібрати і побудувати для когось чергове "межигір'я". На щастя, обійшлось без "кровопролиття". Східці якось "прижилися", стоять, де стояли, і, як здається, тішать і літніх мешканці села, і туристів.
Храм, як і багато інших на Закарпатті, побудований без жодного цвяху та сучасних оснащень. Дерев'яна споруда є автентичною візитівкою Великоберезнянщини. Довжина церкви складає 15 м, ширина – 7 м, висота вежі від фундаменту – 14 м.

Церква була збудована як класична бойківська, тризрубна, триверха споруда з домінуючим центральним верхом. Деякі дослідники припускають існування в селі першої смерекової церкви збудованої у 1451 році . Друга церква була споруджена у 1602-му на місці сучасної. Третя ж – нинішня – церква була споруджена в урочищі Сигот у 1645 році. У 1703 році церкву відремонтували і надали їй вежу над бабинцем. Всередині ж можна побачити прекрасний іконостас намальований на липових дощечках.
Як і в багатьох інших селах, найбільший дзвін було конфісковано на військові потреби під час визвольної війни угорців на чолі з Лайошом Кошутом у 1848–1849 роках. Нову партію дзвонів виготовив 1899 року ливарник Шандор Ласло в Малих Ґеївцях біля Ужгорода.

Біля церкви видніються поховання священиків. Нині церква Святої Покрови належить православній єпархії і перейменована у Костринський монастир.

На цьому маршруті є ще одна унікальна дерев'яна церква – у селі Ужок. Але про неї, як і про інші цікавинки села, яким "закінчується" Закарпаття, – трохи пізніше.
В матеріалі використані світлини з відкритих джерел