Як ужгородка, котра думала, що нічого не вміє, знайшла своє покликання

Ужгородка Вікторія Іванисько зізнається кореспонденту Depo.Закарпаття, що довго відчувала себе непотрібною. Часто плакала вдома і скаржилась сама собі, що нічого не знає і не вміє. Єдине, що жінці подобалося робити – це готувати.

"Я ніде не вчилася, нічого не пекла на замовлення, але вдома всі хвалили те, що я роблю, - розповідає Вікторія. - Одного разу подзвонила моя кума і сказала, що взяла замовлення на випічку для 50 людей від мого імені. Пояснила, що зробила це, бо була впевнена, що я буду сумніватися і відмовлюся брати замовлення. Я дуже нервувала, хотіла зробити все бездоганно. Коли все було готове, мої друзі просто не повірили, що це зробила я. Ось так все й почалося".

Сьогодні ви є власницею кав'ярні із солодкою випічкою. Як зародилася ця ідея?

Якось ми прогулювалися з сестрою і випадково побачили вивіску "оренда", на вікні маленького і затишного приміщення. І нас обох осінило. Сестра сказала: "Ти просто печи все, що пекла для нас вдома. Все на свій смак. Все так, як вдома". З організацією всього іншого я тобі допоможу.

Чесно кажучи, коли ейфорія трохи спала, ми вже почали думали, що це нереально: приміщення було, скажімо, не в найкращому стані. Часу було мало проте було велике бажання втілити мрію в реальність. Багато хто не вірив, що у нас все вийде: ремонт, дизайн, папери і, звичайно, багато коштів. Дехто дорікав, мовляв, можна і самим багато чого зробити, без дизайнерів і майстрів. Але ми робили своє, бо було велике бажання зробити щось красиве.

Звідки Ви взяли кошти?

Для реалізації задуманого коштів у нас майже не було, тож ми залізли в борги, зібрали сімейне золото бабусі, яке дісталося нам, як придане. Перепродавали все, що тільки могли. Вже за 2 тижні ми практично досягли мети. Приємно було дуже, і дуже дивувало те, що люди, з якими ми були малознайомі й від яких ми навіть не чекали допомоги, допомагали найбільше.

Наприклад, на відкритті ми не розраховували на ту кількістю людей, які прийшли спробувати нашу випічку. Нам не вистачало стільців, навіть посуду не було стільки, як хотілося б. І тут до мене підійшла знайома і сказала, що в неї є стільчики, якими вона не користується. Спочатку я відмовила, бо поки не могла собі цього дозволити, на що жінка сказала: "Повернеш тоді, коли зможеш". Світ не без добрих людей.

Клієнти не докучають, не дратують?

Всяке буває, але здебільшого з ними навіть дуже весело. На відкриття ми роздавали випічку безкоштовно. До мене підійшов один хлопчик і сказав: "Я не піду звідси, допоки Ви не скажете чому у Вас "Павлова" біла, а в моєї мами жовта". Сказати, що я була в шоці – це нічого не сказати. Я й не знала, що відповісти. "Нехай прийде мама, я скажу як я роблю, твоя мама скаже як робить вона і ми зрозуміємо, чому так виходить"".

За день-два він приходить з мамою. І виявляється, що його мама – це та жінка, яка дала мені рецепт цього десерту. І таке буває.

В Ужгороді досить багато кав'ярень. Як ви боролися з конкуренцією?

Я роблю те, що мені подобається. Вкладаю всі свої сили й увесь свій час. В цю роботу я вкладаю свою любов і душу. Через це знаю, що навіть якщо хтось і захоче повторити те, що роблю я, нічого не вийде, бо маю свій секрет.

Похвалюся, що в перший тиждень після відкриття, до нас приходили працівники і навіть власники з інших кафе, які мають популярність у місті. Просили зварити рістрето, куштували тірамісу. Чи це був "наказ" від начальства, чи це з особистих мотивів – не знаю й досі.

Єдине, що я знаю достеменно, так це те, що мені до них, як до Києва пішки. Я ж не кондитер і, власне, не збираюся перескакувати їх: бажаючих спробувати саме мою випічку, вистачає. Тому порадила б тим, хто сумнівається у власних можливостях і силах, не зважати на інших, іти своїм шляхом, знаходити свою нішу і все вийде.

Чи важко було відкрити свій бізнес з точки зору оформлення необхідних документів у владних кабінетах?

Через тиждень після відкриття до нас завітала муніципальна поліція. А все через те, що нам порадили поставити столики в провулку, аби люди не їли на лавицях. А ми, "дурочки", і не подумали про наслідки. І досі не розумію, як на це погодилася, адже я й сама працювала юристом і знаю порядок. Тут ми вирішили покласти столики і на наступний день до нас прийшли непрохані "гості" по дозвіл. Коли шок пройшов, я попросила виписати штраф, бо розуміла, що це була моя помилка. Хоч всіх тонкощів я не знала, але поцікавитися могла. Більше такого не повторюється.

Ви дружина, мама і бізнес-вумен. Як вдається все поєднувати і встигати все?

Потрібно просто робити. В тебе немає іншого виходу. Перше, що потрібно зробити – це правильно розподілити час. В мене є план, який потрібно виконати протягом дня і я знаю, скільки часу мені потрібно для тієї чи іншої справи. З таким розрахунком мені легше працювати.

Донька стала більш самостійною, бо розуміла, що я не зможу завжди бути поряд. І їй це подобається. Ну і мені звісно. Зараз вона хоче робити все сама. Хоч і не завжди виходить, але вона дуже старається. Я вважаю, що так і повинно бути, адже замість неї я цього не зроблю. Чоловік розуміє і підтримує мене, ніколи не докоряє, що залізла не в свою справу.

Як би правильно ти не розподіляв час, ти не завжди встигаєш все виконати, адже життя не завжди йде за твоїм планом. Зараз мені важко знайти собі помічників, адже хочеться, аби вся продукція була "з перших рук". Ця справа стала дуже близькою для мене, але допомога потрібна і я це добре розумію. Головне - працювати потрібно не в тягар, а в радість, тоді й відповідний результат.

Ви не пожалкували, що вирішили займатися саме цим, а не йти за освітою?

За освітою я економіст міжнародник, референт перекладач з німецької мови. Працювала юристом. Хоч мені й подобалося, я відчувала, що це не зовсім моє. Роботи було мало. Я хотіла бути більш зайнятою. Хотіла просто щось робити. Ось дохотілася.