Що то за село на Закарпатті, в історії якого "світяться" княжі нащадки, європейські вельможі та офіцери Наполеона

У Тур'янській долині на Закарпатті, де зливаються гірські річки Тур’я та Туриця, лежить село Тур'я-Ремета. Є кілька легенд з приводу походження назви села. Одна твердить, що в основі назви – "тур", тварина, що водиться в карпатських лісах  і "ремета" - так колись називали ченців, які мали свої таємні підземні ходи через гору Магуру. Ще одна легенда про назву села говорить: Тур і Ремет – так звали двох биків, після бою яких розлилось багато крові. З неї і утворились річки Тур'я і Туриця. 

Та легенди не обмежують лише історії назви села. Одна із легенд розповідає, що саме в цих місцях доживав свого віку пустельником угорський король Шоломон (Шаламон) (роки правління 1063–1074) син короля Андраша (Ендре) I та Анастасії Ярославни, доньки київського князя Ярослава Мудрого. І це далеко не остання оповідка про минуле Тур'їх Реміт. Бували тут і аристократи з Європи, і вельможі, і персони з королівських династій і навіть офіцери наполеонівської армії. Втім, усе по порядку.

Міні-Європа в окремо взятому селі

Перша письмова згадка про село Тур’я-Ремета сягає 1451 року. Поселення швидко розросталося і вже у 18-19 ст. відрізнялося від решти тим, що тут була така собі міні-Європа. Після відкриття у 1809 році ливарного цеху в Реметі почали селитися спеціалісти з Австрії, Німеччини, Угорщини, покращуючи сільський побут та приносячи власні традиції. І вже за кілька років цех виробляв не лише предмети побуту (огорожі, хрести, печі), а й справжні витвори мистецтва. Для прикладу: статуї Геракла і Гермеса в Ужгородському замку. Їхніх двійників можна побачити також у словацькому місті Сніна.

Читайте також: Як живеться закарпатцям в "кінці географії" та ще й серед сибірських кедрів

Новий поштовх до розвику села дав заснований на місці закритої у 1871 році ливарні "жеребчинець" – кінний завод, де вирощували як промислових, так і скакових коней. На окраїні села навіть іподром з трибуною звели. А Тур’я-Ремета стала основним місцем "тусовки" аристократії, коневодів із різних країн та технарів-спеціалістів, які повинні були забезпечувати потреби об’єкта й згодом будувати вузькоколійну залізну дорогу. 

На скачки заїжджали високоповажні (навіть вінценосні) особи, у маєтках аристократії щотижня проводилися бали. Дуже давно тут проживали італійські, іспанські, німецькі та інші вельможі, які передали місцевим жителям свої вміння й традиції. Відоме село і старою могилою біля сільської церкви. Жителі села уже давно підозрюють, що це поховання одного з нащадків англійського королівства. Про це свідчить надгробний напис із прізвищем "Еліз Віндзор".

Усім відомо про Віндзорську династію, правлячу королівську родину у Великій Британії. Ще у 1917 році Георг V відмовився для себе і своїх нащадків від усіх німецьких титулів і звань, а також від родового імені, прийнявши прізвище Віндзор. Нащадки Георга проживали по всьому світу. І враховуючи те, що закарпатське село постійно приймало європейську знать, факт королівського минулого на цих землях можна допускати. Заявляти про таку знахідку селяни поки не хочуть, адже потрібно знайти більш суттєві докази того, що це справді могила предка королеви. Тут вказані роки життя дівчинки Еліз, яка прожила 5 років, і через незрозумілі причини померла та була похована на кладовищі біля церкви. Про її батьків в селі ніхто не знає.

Хто не працює, той не їсть

У 20-х роках минулого століття роках швидко розвиваються ремесла і торгівля. На ту пору в селі вже були 25 магазинів, корчм, крамниць. До двох млинів звозили жито, пшеницю, кукурудзу. Хто не лінувався до хліборобської праці, мав у сусіках не лиш на паску, а й щоденний ощипок.

У це важко повірити, але в ті роки у селі було п'ять м’ясних магазинів, три тютюнові крамниці – Шуха, Бучека, Крупчинського, п'ять корчм. В трьох найбільших промислових крамницях із змішаним товаром можна було купити все: від цвяха – до весільного анцуга-костюма. Популярністю користувалися три взуттєві майстерні, дві годинникарні. При корчмі в центрі села, щоб привабити відвідувачів, можна було зіграти в кеглі, азартні гравці в "гуглізовні" вирішували спір на гроші, а то й на бочку пива. Була й горільчарня, куди господар завозив спирт бочками, а пиво – цистернами. Вже готовий напій розвозили у села Тур’янщини. 

За чехів у селі працювали дві великі столярні, в яких, окрім меблів, виготовляли навіть музичні інструменти – скрипки та гітари.

Місцевий скороход

Жителі села переповідають історію ще про одного земляка – "загадкового посла" та "прудконогого скорохода" –листоношу Федора Фекету. Щодня молодий посол, як тоді величали поштаря, долав навпрошки через гори й ліси понад 60 кілометрів, від рідного села до Ужгорода й назад. Федір Фекета так "зрісся" з роботою листоноші, що сумлінно пропрацював на ній тридцять довгих років. Чому у невелике гірське село щодня доставлялася пошта? У Тур'ї-Реметах, як свідчать джерела, в 1802 -1873 роках діяла мануфактура Ужгородської домінії – залізоливарний завод, а бізнес вимагав щоденного, чіткого і надійного зв'язку. 

Помер листоноша раптово, від запалення легенів: провалився у крижану воду і тяжко захворів. Та селяни не забули легендарного посла. Невдовзі на фасаді місцевої церкви з'явилася меморіальна дошка з барельєфом сільського поштаря.

Смачний спадок від французів

Тур’я-Ремета – чи не єдине село на Закарпатті, де в великій пошані є жаби. Жителів Тур'я-Ремети сусіди називають здавен "жабники", або ж "жаблярі". Дійсно, якщо зазирнути в меню одної з місцевих кав’ярень, то тут можна побачити традиційну французьку страву – "жаб'ячі лапки".  Стверджують, що традицію споживання жаб у закарпатське село завезли французи на початку 19-го століття. У 1816 році після битви під Ватерлоо країни-переможці – Росія, Прусія, Австрія та Велика Британія – вирішили вивезти з Франції всіх офіцерів наполеонівської армії: була небезпека, що вони згодом змогли б знову влаштовувати військовий заколот й стати причиною повернення бонапартистів до влади. А оскільки найбільш "глухим" місцем Австро-Угорської імперії тоді було Закарпаття, тому Відень відправив полонених французів на Перечинщину.

Читайте також: Де на Закарпатті шукати село, якому Папа подарував Хрест Тверезості

Місцева легенда свідчить, що серед виселенців опинився й дослідник-кулінар, учень знаменитого Огюста Ескоф’є, котрий привіз із собою – на згадку про рідну кухню – кілька французьких жаб, і вже тут, на місці, схрестив їх з місцевими. Потім ці ропухи обжилися у старому руслі річки Турички. Тур’яреметівці кажуть, що найсмачнішими виходять страви тільки з тих з жаб, котрих виловили до першої грози. Скуштувати "жаб'ятину" у селі можна в кожному "ганделику" і чи не в кожній хаті. Місцеві охоче нагодують вас і поділяться рецептами, не відкриваючи, звісно, секрету власного рецепту.

Ось така вона Тур'я-Ремета – село із чарівними краєвидами, неосяжним минулим та, віриться, чудовим майбутнім.

За матеріалами zakarpattyachko.com.ua, stezhkamu.com, carpaty.net