Розчарування "Ворк енд тревел": Як вирватися з пастки, в яку може потрапити кожен

Проїхавши на авто Америкою, кореспондентка Depo.Закарпаття, "гризучи" науки в університеті Братислави, дослідивши все на власній шкірі, подумала, проаналізувала і зробила висновки.

У кожної медалі є два боки, і цим твердженням я Америку нікому не відкрила. Але розповім те, чого не було у звітах і фотографіях з мандрівки, з яких бачилось, як все чудово. І не тому, що хочеться, а тому, що треба додати ложку дьогтю до медової подорожі. Не для того, щоб зіпсувати хороші враження від прочитаного, а щоб застерегти й допомогти не пізнати того, що випало пізнати мені.

Швидше за все, перше, що спадає на думку після прочитання заголовку – це негативний відгук про Америку і те, що з нею пов'язане. Так ось, перш ніж розпочати довгу "подорож", раджу відмежувати поняття Work&Travel, якому власне присв'ячений матеріал, й США, які в моєму серці назавжди.

Школа і право

Ще в школі у мене не склалися стосунки із правом. Іронія в цьому є чимала, адже з дитинства я по духу "борець за справедливість", але як це: боротися за права, яких не знаєш? В університеті довелося наздоганяти те, що втекло від мене ще в школі. Не скажу, що схопила за горло, але скажу, що життя вирішило зробити це за мене. А до кінця – ще й зі мною. Отже, про "Ворк енд Тревел". В ролях: студент, агенція з працевлаштування й справжній американський працедавець. Буде довго, але аж ніяк не нудно. Найкращі історії з перших вуст. Тому поїхали.

Я б мала розповідати, наскільки я мріяла потрапити в США і померти від щастя. Але не зрозуміло чому Америка хоче довести усіма можливими способами, що помирати тут не варто, а тим паче – від щастя.

Мій перший американський досвід почався у 2016 році, коли я навчалася на 3 курсі журналістики. Їхала від української агенції. Взагалі в Україні їх тьма-тьмуща, а особливо тих, які радо заробляють на вас грошики. Всі радо усміхаються на ваших перших зустрічах, виставляють рахунки, а коли ви заплатили усе, що було від вас потрібно, покинули територію, на якій ви "як риба у воді" і потрапили на нову, де відчуваєте себе Робінзоном Крузо – допомоги не варто чекати, адже здебільшого вам лише посміхнуться у відповідь. Або, як мене, звинуватять в тому, що сталося. А сталося ось що.

Житло

Головна біль студентів і компаній, які повинні його знайти. Як і було обіцяно із самого початку самою компанією, житло надали, проте в подробиці звичайно ніхто не вдавався. Як виявилось, в кімнаті з дівчатами місця мені не вистачило, тому запропонували ділити кімнату з хлопцями. З працедавцем мені пощастило більше, аніж з агенцією, тому, не довго думаючи, я вирішила просити допомоги саме тут. Прохання – до кінця літа жити у двоповерховому будинку з басейном і ванною вже не на 10, а на 4 людей. Різниця в ціні за житло склала $50. Думаю, тут усе й без слів зрозуміло.

Про те, що переїжджаю, попередила свого орендодавця або, як їх називають у США, "landlord". Вона була здвивована моїм рішенням (ну і справді, чого б це?!) і депозит, який я віддала, в'їхавши в кімнату, віддавати відмовилася. Агенція, яка б мала відповідати за мене, допомогти "не змогла" (житло надавали вони, а отже й домовленість з орендодавцем у них була, і не здивуюсь, якщо вони отримували за студентів якийсь відсоток). По-хорошому не домовилися, тому мій працедавець "спустила своїх псів" (щось на кшталт санепідемстанції), і та, лендлорд з переляку повернула кошти.

Працевлаштування

На дворі був 2018 рік. Цього разу, вже у статусі словацько-європейського студента, я пакую валізи в країну мрій. Пакую з думкою про те, що вже цього разу зустріч буде ну зовсім інакшою. Як-ніяк, з Європи їду. На місці виявляється, що на роботі мене ніхто не чекає, а квитки на літак, на хвилиночку, я купувала за 2 місяці до подорожі, тому дати мого приїзду були відомі працедавцеві задовго "до". Самотня й у розпачі, зате біля океану, розмірковую, що робити далі і куди податися. Вгадайте, хто допоміг мені цього разу? Ну, звичайно, що корінні американці. Коротко про головне: знайшла нову роботу і досі вважаю, що зробила правильно.

І знову про роботу

Якщо на цьому мої пригоди більш менш завершилися, то людям, яких мені довелося зустріти, було що розповісти. Поділюся найцікавішою, проте із сумним завершенням, історією. Цього року працювала я на острові. Дістатися туди можна було судном або автівкою з перепусткою (тому більшість відпочивальників обирали перший варіант). Інколи заповненість наших ресторанів залежала від погоди: якщо спека – тоді "бізі" (як кажуть американці), тобто зайняті, якщо злива – відповідно, "слов", тобто не дуже.

Цього року сезон починався довго, тому так само довго ми чекали свої обіцяні робочі години (просто напросто й працювати було ні для кого). На цьому острові я познайомилася зі студентом із Туреччини, який поїхав від тієї ж агенції й до того ж працедавця, що й я. За два тижні по прибуттю він по секрету зізнається, що планує покинути острів. На питання, куди ж хоче їхати, він відповів, що додому. Аргументував тим, що майже витратив усі гроші на харчування (роботи не було, зарплати, відповідно, теж, проте їсти хотілося незалежно від погоди), житлові умови були ганебними, а до кінця доводилося за них ще й платити (попередні роки для студентів завжди знаходилася кімната від працедавців, за яку не потрібно було платити, бо праця у них й оцінювалася, як оплата). І ще один важливий фактор – близькі або друзі, яких йому не вистачало в не надто комфортних умовах (здебільшого студенти завжди їздять якщо не компаніями, то хоча б парами, аби ділити усі біди на двох). Своїх він не знайшов, що, як виявилося, теж вплинуло на кінцеве рішення. На мої вмовляння, що все налагодиться, і він ніколи не пошкодує, що сюди приїхав, він пообіцяв подумати, а вже за кілька днів повернувся додому, навіть не попрощавшись. Таким чином, він заплатив за програму, витратив гроші на квитки, так і не відробивши їх, а на додачу ще й отримав не зовсім той досвід, який, ймовірно, очікував.

Проаналізувавши усе це, можу поділитися порадами, які допоможуть мінімізувати масштаби подібних катастроф, застерегти й допомогти, якщо щось піде не за планом. Отже...

1. Агенція. Обирати агенцію, від якої здійснюватиметься поїздка, – клопітка справа. Робити це потрібно не лише за відгуками знайомих, які вже мали позитивний досвід від спрівпраці з тією чи іншою агенцією, а й за відгуками в інтернеті. Чим більше отих зірочок в рейтингу, тим краще для вас.

2. Пакет послуг. Стандартний набір, який пропонують агенції – це оплата за участь у програмі (коли агенція відповідає за студента і може, в разі чого, йому допомогти) та каталог із переліком робіт, яку кожен обирає на свій смак і ризик. Якщо від першого не відмовишся, то від другого можна, а інколи й потрібно. Зі своїм досвідом можу спокійно сказати, що шукати роботу самотужки (через друзів або знайомих, які вже були в США) краще, а головне – дешевше.

3. Обов'язкове страхування. "Та зі мною нічого не станеться" або "Сам/сама полікуюсь" тут не працює. По-перше, це обов'язковий пункт, прописаний в контракті. По-друге, ризикувати усім не варто, адже ніхто не знає, що буде завтра. Якщо є можливість страхуватися самому – чудово, ні – варто купити страхування, яке пропонує агенція.

4. Житло. Перше, що має цікавити при пошуках роботи, це те, чи забезпечує працедавець кімнатою, в якій доведеться провести щонайменше три місяці. Її вартість й умови – перше, що потрібно запитувати, а далі відштовхуватися від почутого.

5. Зв'язуватися з працедавцем ДО приїзду в США. Якщо раніше я б побоялася проходити співбесіду в он-лайн режимі, то сьогодні я б її вимагала. Це єдиний спосіб зрозуміти, з ким доведеться працювати (хоча перші враження не завжди правильні). Робити це варто лише для себе і знати, що, в першу чергу, обирають не тебе, а обираєш ти.

6. Вчити мову. Якщо "мітите" до США, то базовий рівень знання англійської – це мінімум, без якого доведеться тяжко. Чим краще знання англійської, тим краще ставлення працедавця й, відповідно, колег до закордонного студента-працівника.

7. Знати свої права. Починала свою розповідь про права, то ними ж й завершу. Коли ти в чужій країні й тебе сприймають як людину, в якої немає ніяких прав, дуже влучно вміти довести протилежне власним прикладом і дати зрозуміти, що цих прав куди більше. Тільки тоді з'явиться впевненість за себе вступитися. Живеться спокійніше, коли знаєш, як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації, особливо якщо поруч немає, аби допомогти.

Колись до учасників програми Work&Travel ставилися з повагою й захопленням, адже студенти за тисячі кілометрів відлітали за океан здійснювати мрії і робили це за невеликі кошти, нелегкою працею, кожного дня, зранку до вечора, з одним вихідним, а то й без нього. На жаль, часи змінилися, і сказати, що ставлення залишилося таким, як було колись, буде неправдою. Єдине, що залишилося незмінним – це статус студента: "дешева робоча сила". Якщо раніше цю "силу" хоча б поважали, то сьогодні це рідкість.

Хочу, аби мене зрозуміли правильно: моя любов до США не згасне, до тих американців, які в докір собі допоможуть незнайомцю. Саме їм я й готова співати оди і лише заради цієї доброзичливості згадувати про найкраще проведене літо в моєму житті. Ні в якому разі не розвіюю міф про те, що Америка – це країна можливостей і здійснення мрій, бо для мене це так було, є і буде. Вона така, як її змальовують у фільмах. Але ж усі знають, що навіть у фільмах завжди знайдеться той один паразит, з яким треба боротися до кінця. Але добро завжди перемагає зло – головне, знати, як з ним боротися.