Ринок небанальної праці: Які професії можуть вразити і надихнути

На Закарпатті знову "просувають" затребувані професії на ринку праці. В області провели черговий "ярмарок вакансій", де потенційним працівникам представили ті місця роботи, які сьогодні є в області, а роботодавці підшуковували собі відповідальних роботяг. В останні роки на Закарпатті, як і в більшості регіонів України, величезна невідповідність ринку праці до тих спеціальностей, які обирає нині молодь під час навчання. За даними обласного центру зайнятості, нині 50% молоді працює не за фахом. Вибір професії молодими людьми часто робиться наосліп. Неусвідомлений, помилковий вибір - чи не основна причина високого рівня безробіття. Сьогодні, як і у попередні кілька років, є гострий дефіцит робітничих професій. Простіше кажучи, не вистачає людей, котрі би фахово вміли працювати руками.

Depo.Закарпаття вирішив, оминаючи новомодні тенденції, як-от заробляння на handmade-виробах, нагадати про ті робітничі професії, які можна назвати "закарпатськими" через свою специфіку, географію та відповідність часові. Деякі з цих професій вже зникли, враховуючи індустріальний розвиток, деякі, здається, будуть актуальними завжди, а деякі – переживають своє "відродження".

Бокораш - плотогон, який сплавляв ліс гірськими ріками. Оволодіти цим ремеслом могли сильні, витривалі та сміливі чоловіки. Сплав лісу карпатськими річками вважався важливою галуззю місцевої економіки, а плотогони, або бокораші, були шанованими людьми. Сотні тисяч кубометрів деревини при мінімальних економічних витратах сплавляли на відстань у 60-80 кілометрів до найближчої залізничної станції на плотах - бокорах, складених зі стовбурів дерев.

Бокорашів було троє-п'ятеро, інколи й більше - залежно від величини плоту, складності та довжини маршруту.

Бокораші могли спричинити й затори, які сьогодні складно уявити закарпатцям. Таким був затор з колод біля мосту через Тису в Рахові. Фото початку XX століття.

Фото: Transcarpathian Heritage

Формування плоту було однією з найбільш трудомістких і відповідальних операцій, бо від якості цієї роботи залежав потім власне сплав.

Розміри плотів не були сталими. Вони залежали, з одного боку, від довжини будівельного лісу, з другого — від повноводності ріки. Крім того, багато важили навігаційні знання і практичний досвід керманичів. Професія бокорашів була небезпечна, комусь могло затиснути ногу між вологими і слизькими колодами, а хтось від несподіваного поштовху об кам'яні пороги падав з плоту в річку і міг забитись тощо.

У повоєнні роки, коли деревини потребували всюди, професія сплавника була затребувана. Лісу було вдосталь, роботи також. Крім того, за неї непогано платили, тому люди йшли сюди з усіх усюд. Сплавляти ліс починали вже з ранньої весни і до тих пір, поки річка не почне примерзати.

З розширення мережі залізниць і приходом у гори важкої техніки сплавляти ліс річками стали дедалі рідше. На Бойківщині сплав лісу припинився у 1940-х роках. На Гуцульщині останній пліт пройшов Черемошем у серпні 1979 року.

Ще одна професія, притаманна закарпатцям, і навколо якої сьогодні точиться чимало дискусій – гентеш. Гентеші, або ж різники, м'ясники – завжди були затребуваними і вкрай важливими фахівцями. Порядні закарпатські господарі вирощували свиней, яких потім треба було різати і готувати неймовірну кількість страв. Тому навики гентешів були вкрай важливими. Ось такими були гентеші понад 80 років тому.

Фото: Transcarpathian Heritage

Нині професія різників на Закарпатті об'єднала навколо себе однодумців і вилилася у чи не найколоритніший, але, безумовно і "найкривавіший" фестиваль гентешів на Берегівщині. Щопрвда в останні роки провести фестиваль різників без скандалів не вдається – то захисники тварин повстають, то африканська чума налякає. Але щоразу на захід приїжджає чимала кількість відвідувачів, аби не тільки наїстися свіжини, а й побачити справжніх гентешів у роботі.

Дійство розпочинається рано-вранці – безпосередньо з процесу різання свиней. Далі вправні різники своїми інструментами розбирають тушу, а помічники, дружини, діти – допомагають у цьому кропіткому процесі. А вже далі – гастрономічна частина: на очах у відвідувачів готується така кількість страв, що й перелічити неможливо. Звісно, це все потім можна скуштувати, зробити запаси додому. Гентеші, використовуючи свої уміння і знання, здатні здивувати навіть вибагливих гостей.

А чи не найромантичніша і, водночас, непоста професія, яку обирають закарпатці – вівчарі. Це одна з найдревніших професій у Карпатах. Пастухами повинні були бути люди, які вміли жити між собою в злагоді, з великою фізичною силою, сильні й здорові, й це було гарантією, що вони здатні осилити важку працю у важких кліматичних і побутових умовах. Колись вівчарі отримували винагороду як продуктами, так і готівкою.

Ватаг і старші пастухи, окрім цього, щомісяця одержували пару чобіт і право безкоштовно випасати власних тварин. Карпатські вівчарі протягом усього літа пасуть овець високо в горах на полонинах, які розташовані на висоті від 1600 м над рівнем моря і вище. До деяких полонин відстань складає десятки кілометрів, і отару доводиться вести майже добу. На пасовищах чабани перебувають до кінця вересня. Там вони живуть і заготовляють овечий сир - бринзу.

За день поводирі худоби намотують під три, а то й більше десятків кілометрів пасовищами. Не кажучи вже про щоденне ручне триразове доїння стада, перше з яких розпочинається ще до сходу сонця. Також на високогір'ї доводиться витримувати штормові вітри, бурі з блискавками і градом, а то й сніг. На сон є не більше п'яти годин, то й той можуть переривати агресивні вовки-хижаки.

Робочий день вівчарів починається о 3 ранку. Один вівчар заганяє овець, інші доять. Свіже молоко проціджують - потім з нього виготовлятимуть сир та вурду. Процес доїння триває 1,5-2 години. Кожна вівця дає зовсім трохи молока – до 250-350 грамів за один раз. Доїння відбувається тричі на день.

На Закарпатті на честь повернення чабанів влаштовують чи не найколоритніший фестиваль "Гуцульська бриндзя" у Рахові. Хоча в кожному селі чи то містечку, звідки вирушають чабани з отарами, є свої звичаї та традиції їхніх проводів, очікування й повернення.

Не поширена на території всього Закарпаття, але "коронна" для одного населеного пункту області професія - лозоплетіння - зробила відомим на всю Україну село Іза.
Іза вважається одним з найзаможніших сіл, про що свідчать розкішні маєтки. Велику славу селу принесли талановиті та працьовиті селяни.

Іза - єдине село в Україні, де на городах поруч з картоплею і морквою садять лозу. Заготівлею сировини займаються з листопада по березень.

У жовтні на свято Покрови все село відправляється зрізати гілки. Восени все село в диму - спалюють зняту з лози шкурку. Свіжа лоза надто легко ламається. Аби вона стала гнучкою, її кілька годин виварюють у великому казані. Сім'ї варять пруття у власних котлах - завдовжки два і заввишки один метр. Раніше варили за селом, підкладаючи під котли гумові колеса. Тепер здебільшого варять удома, на дровах.

Потім чистять, підсушують і на декілька місяців залишають у коморі, щоб вистоялась. Як тільки приходить зима, майстри беруться до роботи. Спочатку роблять заготовки дна, а далі поступово плетуть угору. Одна сім'я за зиму може підготувати до півтисячі кошиків.

Кошики з Ізи упізнають за тонким мереживом жовтавих і червоно-бурих (інших - якщо фарбовані) прутиків верби. Увінчують ці вироби схожий на віночок "пояс" і висока ручка-перевесло.

Уздовж центральної вулиці через кілька хат влаштовані вітрини місцевих виробів. Найкраща торгівля, звісно, перед Великодніми святами.

Подібні професії, їхня історія та особливість надихають. Мешканці Закарпаття довели, що наполеглива робота, відданість своїй справі, колорит і кмітливість можуть приносити бажані результати. Нинішнім майбутнім робітникам є чому повчитися.

Використано матеріали: Голос Карпат, agrokraina, kolochava, igormelika.