"Олл інклюзів" по-сільськи: Чому закарпатці вважають свої малі батьківщини унікальними

Насправді, розповідати про закарпатські села – справа не дуже вдячна. Кращого – нема, бо вони всі – унікальні. А тому найпростіше – вирушати у мандри Закарпаттям і не забивати голову всілякими дурницями про доступні зручності, бо і без них буде, чим вражаючим, колоритним та незабутнім наситити поїздку.

"Олл інклюзів" по-сільськи – штука цікава і незабутня. Закарпатські села, на перший погляд, дуже схожі між собою, але вони абсолютно різні. Кожне - зі своєю історією, традиціями, звичаями і звичками, кожне зі своєю, особливою, говіркою. У кожному буде, де заночувати (а як – це питання другорядне). У кожному буде, чим посмакувати (ооо, закарпатці тут дадуть жару!, голодним не залишиться ніхто). Та головне в цьому "оллінклюзіві" - унікальність кожного села, те, чого в іншому не знайдеш і про що навіть не подумаєш. Дивувати є чим! Дізнатися все про сільське життя закарпатців, побувавши лише в одному селі, неможливо. Переконатися в цьому дуже просто.

Лисичево

До невеликого села Лисичева на Іршавщині добратися можна, але не завжди з комфортом. Та кінцева зупинка змусить забути про всі незручності дороги. Оповідають старі люди, що колись на тому місці, де тепер село Лисичево, ріс густий дубовий ліс. У лісі було багато звірів, найбільше лисиць. Перший, хто порушив життя цих тварин, був селянин, що звався Коструб. Він утік від свого пана, котрий змушував працювати селян день і ніч Поселившись у цих лісах, Коструб почав розчищати собі галявину для житла і під посів. Його сім'я натрапила на нору лисиць. Звідси й пішла назва поселення, яке згодом почало розростатись.

Лисичево село, де важко знайти межу між ним і лісом, бо воно все на горбах та в густій хащі. Ранки в Лисичеві – це дивовижна суміш повітря, від чистоти якого аж задихаєшся, туману, який стелиться ніжно і легко, шуму річки, звук якої не хочеться приглушувати на жоден децибел. Одним словом – рай. Відома далеко за межами "родзинка" села – водяна кузня "Гамора" – унікальний об'єкт, якому майже 300 років, і який має статус музею та водночас діє як нормальна кузня, де виготовляється звичайний реманент для мешканців села і околиць.

Назву кузні пояснюють по-різному. Перша версія  –  від прізвища свого першого власника: австрійський підприємець Гамор свого часу володів кількома мануфактурами в Закарпатті. Друга версія – від роботи кузні завжди було багато шуму (гамору) в селі, звідси і "Гамора". Оригінальність унікального пам'ятника ковальського ремесла в тому, що для приведення в дію важких ковальських молотів під час виготовлення залізних виробів сільськогосподарського призначення використовується сила падаючої води з річки Лисичанка. За таким принципом працювали ковалі і раніше.

Продукція ковалів користується неабиякою популярністю: лопати, мотики, рогачки для винограду, аршови (заступи), а також підкови — на сувеніри для туристів. На реманент завжди є "черга" бажаючих, адже такі куті інструменти надзвичайно якісні і довго служать. А туристи раді повезти з собою частинку справжньої ковальської праці. Щоліта тут проходить унікальний фестиваль ковалів, на який збираються сотні охочих побачити на очі, як кують метал професіонали та й самому спробувати - дозволяють.

Ужок

Інше невелике село Ужок, знаходиться на межі між Львівською та Закарпатською областями, а на території є 2 об'єкти під захистом ЮНЕСКО. Походження назви села досить очікуване: саме тут бере початок річка Уж, із по-справжньому зміїними викрутасами якої змушені рахуватися залізничний та автомобільні шляхи. Звиваючись між крутими берегами та шліфуючи каміння, вона тече до самого Ужгорода.

Залишитися в Ужку можна на кілька днів, бо дивитися там є, на що. Гордість села – один із найвідоміших та найцікавіших дерев'яних храмів Закарпаття, вибудованих у бойківському стилі. Будівництво церкви обійшлося без жодного цвяха – що-що, а працювати з деревом бойки вміли завжди. Побудований на честь Святого Архістратига Михаїла у 1745 році, храм з того часу служить людям місцем спілкування з Богом.

На 800 мешканців закарпатського Ужка припадає 13 джерел мінеральної води. На жаль, бальнеологічні можливості Ужка повноцінно не використовуються: мінеральною водою, багатою на магній, залізо та барій, користується виключно місцеве населення і поки що поодинокі туристи, які доїжджають до Ужоцького перевалу.

Саме в Ужку можна подивитись на рух поїздів віадуками та тунелями. Залізнична інфраструктура побудована за часів Австро-Угорщини (початок 20 ст.) фахівцями Угорських королівських державних доріг. Довжина траси складає всього сім з половиною кілометрів, це пряма відстань між Волосянкою та Ужоцьким перевалом, у той же час довжина залізниці складає 19 кілометрів. Залізнична дорога, це довга серпантинна дорога із значними підйомами, численними тунелями, віадуками, терасами. Слід зазначити, що під час І світової війни гілка залізниці сильно постраждала, оскільки це був стратегічний об'єкт, за який велись бої.

Тур'я Ремета

У Тур'янській долині на Перечинщині, де зливаються гірські річки Тур'я та Туриця, лежить село Тур'я Ремета. В основі назви - "тур", тварина, що водиться в карпатських лісах, і "ремета" - перекази стверджують, що так колись називали ченців, які мали свої таємні підземні ходи через гору Магуру. Мешканці села з любов'ю розповідають про його "сьогодні", але світяться від щастя і гордості, коли переповідають минуле.

Після відкриття у 1809 році ливарного цеху в Реметі почали селитися фахівці з Австрії, Німеччини, Угорщини, покращуючи сільський побут та приносячи власні традиції. Вже за кілька років цех виробляв не лише предмети побуту (огорожі, хрести, печі), а й справжні витвори мистецтва. Для прикладу, статуї Геракла і Гермеса в Ужгородському замку. Новий поштовх до розвику села дав заснований на місці закритої у 1871 році ливарні "жеребчинець" – кінний завод. На окраїні села навіть іподром з трибуною звели. А Тур'я Ремета стала основним місцем "тусовки" аристократії.

У це важко повірити, але в ті роки у селі було п'ять м'ясних магазинів, три тютюнові крамниці, п'ять корчм. В трьох найбільших промислових крамницях із змішаним товаром можна було купити все: від цвяха до весільного анцуга-костюма. Популярністю користувалися три взуттєві майстерні , дві годинникарні. При корчмі в центрі села, щоб привабити відвідувачів, можна було зіграти в кеглі, азартні гравці в "гуглізовні" вирішували спір на гроші, а то й на бочку пива. Була й горільчарня, куди господар завозив спирт бочками, а пиво – цистернами.

Тур'я Ремета – чи не єдине село на Закарпатті, де в великій пошані є жаби. Жителів Тур'я Ремети сусіди називають здавен "жабники", або ж "жаблярі". Стверджують, що традицію споживання жаб у закарпатське село завезли французи на початку ХІХ століття. Місцева легенда свідчить, що серед виселенців опинився й дослідник-кулінар, учень знаменитого Огюста Ескоф'є, котрий привіз із собою – на згадку про рідну кухню – кілька французьких жаб, і вже тут, на місці, схрестив їх з місцевими.

Потім ці ропухи обжилися у старому руслі річки Турички. Тур'яреметівці кажуть, що найсмачнішими виходять страви тільки з тих з жаб, котрих виловили до першої грози. Скуштувати "жаб'ятину" у селі можна в кожному "ганделику" і чи не в кожній хаті. Місцеві охоче нагодують вас і поділяться рецептами, не відкриваючи, звісно, секрету власного рецепту.

Білки

Село Білки в Іршавському районі згадується в Дарувальній грамоті за 1245 рік, яка свідчить, що король Бела IV подарував Білки разом з іншими селами Боржавської долини угорському феодалу Корачоні.

За однією з легенд, на місці майбутнього поселення збиралися люди, щоб торгувати. Навколо того місця були дерева, а на тих деревах жило багато білок. Кожного разу, коли люди хотіли пояснити іншим, де це місце торгівлі розташоване, їм було важко. То так і почали – просто, але зрозуміло: "Там, де білки".

У XIX столітті Білки вважалися містечком і мали свою печатку і герб. На печатці поселення 1844 року була виноградна лоза і фруктове дерево. Нинішнє село Білки дуже велике – майже 9 тисяч жителів, до 50 квадратних кілометрів площі і аж 13 мікрорайонів: Ковбасово (відоме різниками, що виробляли ковбасу), Телятинець (є пасовище для телят), Галаштів (тут було рибне озеро), Горб, Перекоп та інші.

Нема такого закарпатця, котрий би нічого не чув про Білки. Комусь село пам'ятається гучним храмовим святом – Петра і Павла. Його білківчани відзначають так давно, наполегливо, щиро, широко і забуваючи про все на світі, що за "совєтів" цього дня – 12 липня – влада вирішила відзначати і День села: велелюдність на заходах була забезпечена.

Чимало закарпатців, почувши назву Білки, на мить зануряться в дуже-дуже глибокі спогади, після чого розпливуться в посмішці і видихнуть: "Ох, і сливовиця ж у тамтешніх". Білківська домашня палинка і справді славиться далеко за межами села. За іронією долі, у селі, яке споконвіку славиться серед земляків самогонкою, розташований закарпатський "пам'ятник тверезості". Кажуть, що єдиний в Україні.

Та все ж, для більшості закарпатців Білки асоціюються не з храмовим святом і навіть не зі сливовицею, а з неймовірної сили богатирем Іваном Фірцаком-Кротоном, який народився в цьому селі і помер у ньому.

У 1928 році він був визнаний найсильнішою людиною планети. 26 липня 2009 до 110-річчя від дня народження Івана Фірцака в центрі с. Білки йому відкрили пам'ятник.

Лумшори

Затиснуті гірськими схилами і стрімкими водоспадами, Лумшори немов охороняють себе від навколишнього світу. Попереду — лише гори і небо. В селі протікає річка Туричка. Поблизу села є однойменне урочище, а в ньому водоспад із такою ж назвою. Вода із завзятістю, якій можна позаздрити, мчить сюди з полонини Руна, а в ущелині Лумшор ділиться на два потоки, які і падають на гладкі сірі камені з висоти в 12 метри. Біля Лумшор розташовані водоспади Соловей та Червоний партизан.

Село має давню історію. У Лумшорах із 1600 року працює найдревніший курорт Закарпаття на базі сірководневого мінерального джерела. Тут були встановлені дерев'яні ванни. Холодну мінералку люди наливали в дерев'яні корита і кидали в них розжарені на вогні камені. Після цього стрибали у воду. Коли в сусідніх Тур'їх Реметах побудували завод, на ньому відлили два 250-літрові чавунні чани. У них нагрівали мінералку і виливали в корита. До цього дня в селі зберігається старовинний чан, в якому підігрівають цілющу воду.

Любителям Карпат, особливо лижникам, добре відоме відчуття, коли після напруженого лижного дня всідаєшся у розігрітій сауні, а після доброго розігріву вискакуєш голяка у снігову кучугуру. У Лумшорах замість сауни – величезні старовинні казани з гарячою мінералкою, яку підігрівають дровами. Відчуття ті самі, що й у парильні, але більш загострені. Як добре нагрітися (все залежить від того, наскільки сильний вогонь розпалять місцеві чорти-гуцули), тоді вискочити у сніг або стрибнути у крижану річкову воду. Факт у тому, що під час процедур у пекельному чані лікуються і нежить, й отримані на трасах синці, й артрити.

Колочава

Чи не найвідоміше на Закарпатті село - Колочава, село пам'ятників, музеїв, пам'ятних знаків. Марно сподіватися, що задоволення від перебування у цьому дійсно чарівному закарпатському селі можна отримати за один день.

Нині для туристів відчинені двері десяти колочавських музеїв. Найвідоміший музей-скансен колочавської архітектури та побуту "Старе село", музеї "Колочавська вузькоколійка" та "Колочавський бокораш". Також можна відвідати педагогічні музеї "Радянська школа" та "Чеська школа", історико-військові музеї "Лінія Арпада", музей-меморіал "Воїнам-інтернаціоналістам" та музей місцевих повстанців "Бункер Штаєра", музей-пам'ятку барокової архітектури кінця XVIII століття "Церква Святого Духа" та шкільний етнографічний музей Івана Ольбрахта.

В усіх музеях зібрано тисячі автентичних експонатів. Колочава відома також як і село пам'ятників. Деякі з них без перебільшення унікальні. Наприклад, пам'ятник "Заробітчанам", "Вівчарю", "Примирення", "Вчительці з Вкрайіни" тощо. Загалом у Колочаві зосереджено понад п'ятдесят пам'ятних об'єктів. Туристичну Колочаву можна вважати селом не лише українським, але і селом "чеським", селом "єврейським", селом "мадярським". Про це свідчать окремі туристичні маршрути: "Чеська Колочава", "Угорська Колочава", "Єврейська Колочава", "Патріотична Колочава".

Так, Закарпаття можна об'їхати за 2-3 дні, а можна на тиждень "зависнути" в одному місці. Проте, і в першому, і в другому випадку приємних спогадів і незабутніх вражень від нього менше не буде. Готелів і турбаз із усіма, як кажуть, сучасними зручностями, в області вистачає, як і вистачає "екзотичних" для багатьох умов, до яких звикати, звісно ж, не обов'язково, але пожити в них недовго, відчути, торкнутися, оцінити бодай раз у житті варто.