Культура, гроші, виховання: Чи має маленький Ужгород шанс стати театральним осередком

Брак підтримки, фінансів і розуміння, що культура – це надважливо, цілком типовий для більшості українських міст

Культура, гроші, виховання: Чи має мален…

Другий міжнародний театральний фестиваль "Монологи над Ужем", цього року зібрав удвічі більше вистав, ніж у свій дебютний минулий рік. Захід мав успіх, попри те, що організувати подібний івент у невеликому місті – справа нелегка: бракує і підтримки, і фінансів, і розуміння, що культура – це надважливо. Протягом тижня в Ужгороді глядачі дивилися вистави від провідних театрів Західної України, Києва, Чернігова, Грузії, Вірменії, Польщі, Молдови, Білорусі. Серед організаторів мистецького заходу – Ужгородська міська рада та департамент культури Закарпатської ОДА.

Про те, чому в Ужгород, на перший погляд, зовсім неочевидне "театральне" місто їдуть актори, для чого потрібно підтримувати культурні заходи, та чи є зацікавлені у цьому особи, порталу Depo.Закарпаття розповів ініціатор та співорганізатор "Монологів над Ужем" Михайло Носа.

Про цьогорічні "Монологи над Ужем"

– Цього року фестиваль був вражаючим. Ми так його і анонсували – "вистави, які вражають". Більшість з них були масштабними не в плані декорацій, а у розумінні самого матеріалу, авторів, п’єс. Було цікаво і, відповідно, на половині вистав – аншлаги. Минулого року зали заповнювалися глядачами наполовину. Актори, гості, режисери і драматурги залишилися задоволеними. Багато з них в Ужгороді вперше, тому це і для них нові враження.  До прикладу, з Єревану і акторка, і режисерка були у захваті від міста. Тому режисерка Ріпсіме Шагінян навіть планує приїхати знову і попрацювати зі студентами Ужгородського коледжу культури, зробити майстеркласи для них. І загалом, цей рік ми фестиваль присвятили студентам. Вони приймали відкриття фестивалю, для них були організовані зустрічі і майстер-класи і саме для них була перша вистава. Для студентів це було дуже цікаво. Спілкування з акторами з інших міст, країн, просто спостереження за ними – це розвиток.

Михайло Носа

Про момент, коли прийшло розуміння, що Ужгороду потрібен театральний фестиваль

– У Нищука (ексміністр культури Євген Нищук, - ред.) запитали після вистави "Момент кохання", з якою він виступив на фестивалі, чому він приїхав у таке "нетеатральне" місто, як Ужгород. На що він відповів: ми ж і робимо його театральним, а європейськістю будь-якого міста є театральний фестиваль.

Останні 20 років в Ужгороді у плані культури, театральної культури, у загальному, не було розвитку. Була і є культура у сфері класичної музики – філармонія чудово працює, там достойні концерти і програми. Але, до прикладу, не було культури ходити у кіно, і зовсім відбили охоту ходити в театр і дивитися якісні вистави. Хто це зробив? Можливо, так працювали чиновники, чи так працювали театри. Єдине, куди в Ужгороді завжди хотілося ходити, з дітьми, – це ляльковий театр. Він завжди був таким осередком дуже позитивним – там співробітники працюють, часто на ентузіазмі, але видають класні історії театральні. Вони постійно їздять і гастролюють, отримують нагороди і тримають певний рівень.

На жаль, так не скажеш про інших. Хоча, зрушення є: активно почав включатися у фестивальну роботу Мукачівський театр, в них проходять фестиваль Етно-Діа-Сфера і дебют молодіжних вистав і дитячі фестивалі. У Хусті театр набирає обертів. А щодо Ужгорода, то, коли ми почали робити фестиваль моновистав, я не надто вірив в успіх і що з цього щось вийде. Усюди були суцільні заперечення – навіть у тому, що ніхто не хотів іти на вистави, де один актор. Навіть поціновувачі театру. Моновистави – тут не отримуєш великої яскравості, декорації, біганини по сцені, музики. Тут формат "один на один" і емоції більше про себе.

Про непростий формат моновистав

– Наш Ужгород такий – "один на один". У нас вже є фестиваль камерних вистав "Під цвітом сакури". Цей фестиваль відвідують, бо і сезон вдалий – навесні, коли у місті багато людей. А от на осінь хотілося зробити щось незвичне. Привезти великий театр – складно, перш за все, у фінансовому плані. Навіть 4-5 театрів. Один театр – це і актори, і фура декорацій тощо. Це дорого. Тому Ужгород сам диктує умови. До проведення саме моновистав підштовхнуло і те, що у нас є замок, є старі винні підвали, де можна грати такі постановки. У Європі зазвичай моновистави грають повсюди – на дахах будинків, у замках, просто на вулицях, на набережних, чи кораблях. Тож подібний формат дуже пасує Ужгороду і минулого року ми спробували вперше провести фестиваль моновистав. Були нюанси, але все вдалося. Цього року фестиваль вийшов ще кращим.

Ужгородский глядач – він вимогливий і прискіпливий до деталей. Коли актор і глядач на відстані 1,5-2 метри, то тут спрацьовує форма "сповіді" і глядач хоче знайти у виставі те, що було у нього в житті. Якщо такий дотик є, то глядач отримує те, що він хотів. Кожен приміряє на себе історію, яка розповідається на сцені. Для ужгородців це був унікальний шанс побачити одразу 12 таких історій.

Про культурну комунікацію між містами і країнами

– Для участі у фестивалі до літа потрібно подати заявку. У цьому році таких заявок було більше 20. Половина – з України. Також були з Албанії, Греції, Туреччини. Були і минулорічні країни – з Польщі, Словаччини, Румунії. Але їх ми взяти не могли, тому що потрібно щоразу нові. Актор, навіть з іншою виставою, якщо він вже брав участь у фестиваль, не може знову бути відібраним. Тому що потрібні нові обличчя, нові вистави. Має бути жанрове різноманіття. Так, цього року подали три заявки на виставу "Макбет". Треба було обирати. З України з Харкова були заявки, з Полтави, з Херсона, з Києва багато, зі Львова. Відбираючи їх, ми переглядаємо відео. Є обмеження вистав по часу. Далі, звісно, йде підрахунок і розподіл фінансів. Такі фестивалі не є прибутковими, вони не приносять коштів. Ну, хіба, можливо, в Единбурзі, де театри самі платять гроші, щоб взяти участь у тамтешньому відомому фестивалі. У нас це все поки тільки мрії. Цього року мав приїхати і театр з Туреччини, але технічно, через нюанси з перельотом, цього не сталося.

Деякі з акторів уже були в Україні на фестивалях у Києві, у Львові. У них така професія, чим більше актор гастролює, буває на фестивалях – це плюс до його престижності. Це нагода для комунікації культурної між різними театрами. По суті, вони перетинаються саме під час таких заходів. Мають достатньо часу, щоб налагодити спілкування і контакт. Дивляться, що роблять інші. Тому що, насправді, п’єс для моновистав не так вже і багато. Багато матеріалу, але його ще потрібно "обробити", щоб з нього вийшла моновистава.

У Києві і у Львові є таке поняття, як "театральний турист". Маємо вже таких і в Ужгороді, які їдуть саме на цей фестиваль. І це дуже важливо. Бо що ми зараз маєио? Коли приїжджають іноземці, які займаються культурою, чи, скажімо, дипломати, посли, консули, то питають: що сьогодні можна послухати, подивитися, відвідати у вашому місті? На що наші чиновники від культури лише понурюють голови, тому що театр працює мало. Коли одна вистава у тиждень в театрі – це катастрофа. Що залишається? Відвести делегацію на обід чи вечерю і послухати там якийсь фольклорний колектив. І така ситуація у багатьох містах.

Я дуже чекаю, щоб бодай один актор закарпатський зробив моновиставу. У нас актори чудові. Можливо, колись саме вони будуть відкривати фестиваль "Монологи над Ужем". Вкотре прошу: актори, правте ремесло, беріться до роботи, є рік, щоб створити щось дійсно круте. Прикрим, якщо поглянути на цьогорічний фестиваль, є те, що студенти ходили на всі вистави, а наших акторів було усього двоє-троє, які відвідували постановки.

Про розвиток театру, культурне виховання і відсутність підтримки

– Яким він має бути? Кращим, ніж попередній. Хотілося б відбирати якісний матеріал, постановки, із затребуваними темами. Зараз були і теми війни, кохання, дітей і батьків, незатребуваності в професії. Теми актуальні, країни-учасники, яких ще не було, залучення українських акторів, проведення майстер-класів і навчань для студентів, адже це їм вкрай потрібно. Хочеться, щоб Ужгород перетворювався на тиждень на одне велике театральне місто, куди би з’їжджалися люди звідусіль, і ужгородці це підтримували.

Якщо брати фестиваль моновистав, то орієнтир і приклад для такого міста, як Ужгород - фестиваль "Марія" в Києві. Ще із видовищних – "Золотий лев" у Львові. Вони роблять один рік, скажімо, фестиваль вуличних вистав, наступного – інший формат. Дуже крутий фестиваль є в Херсоні.

Мрій багато, а от спонсорів нема. Я звертався до багатьох підприємців. Вони, і це добре, дають гроші для дітей, на спорт можуть виділяти. Але коли чують слово "театр" - то відмахуються, як дехто від кадила священика. Можливо, колись і прийде усвідомлення, що культура – важлива. Можна проводити мільйони ідентичних гастрономічних фестивалів, як у нас і відбувається в краї, які вже і туристам не дуже цікаві. Та все ж колись захочеться і в театр. І діти мають бачити якісні вистави, хороші фільми. Це наша загальна проблема. Хоча, у великих містах легше фестивалі організовувати, там влада більше долучається. У менших містах і назустріч йдуть менше.   

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Закарпаття

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook