Карпатські гуцулики: Чому Україна може лишитися без унікальних коней

У селі Голубине на закарпатській Свалявщині з 2000-го року розводять племінних коней-гуцуликів. Та ця добра справа без підтримки може припинитися вже завтра.

Спочатку трохи "лікнепу" та екскурсу в історію. Коні гуцульської породи, так звані гуцулики – це тварини, які є дуже добре пристосованими до важких гірських умов Карпат. Вони відзначаються невисоким зростом, силою та витривалістю. В минулому цих коней використовували карпатські пастухи для верхової їзди й перевезення вантажів, а в наш час - для гіпотерапії, в туризмі та гірсьму кінному туризмі.

Перші письмові згадки про цю породу сягають 1603 року. Її вивели схрещуванням гірських коней Буковини, Галичини й Угорщини з жеребцями норійського типу - гафлінгерами і пінцгауерами, а також з кіньми східного типу, в тому числі й арабською породою. На початку XX ст. у схрещуваннях використовували чистокровних верхових коней - англо-арабських, а пізніше й кабардинських коней.

Гуцульська - це єдина порода коней, яку розводять на території Закарпаття. Закарпатці завжди цінували їх за розум, витривалість, силу та спокійну вдачу. Жодна інша порода коней "випробування" у Карпатах не витримала. Люди кажуть, якби не гуцульський кінь, то гори б стали пусткою. А могло так і статися, бо за "совєтів" вирішили, що займатися популяцією гуцульської породи коней на так уже і важливо.

Активне відродження гуцуликів розпочалося у 2000-му. До Голубиного шістьох красунчиків завезли за рік. Працівники науково-виробничої асоціації "Племконецентр" (на сьогодні – одна з найбільших в Україні) зав'язали тісну співпрацю з польським дослідним господарством Інституту зоотехнії і вже у 2004 році із сусідньої країни завезли п'ять жеребців цієї породи. Трохи більше, як за десятиліття приплід у центрі становив більше 100 голів. Сьогодні племінні коні з Голубиного вже є на Прикарпатті, Донеччині, у Києві та Дніпрі.

Якщо на інших фермах в Україні й за кордоном своїх коней люди тримають в "культурних" умовах, то голубині гуцулики живуть в тих природних гірських умовах, з яких вони, власне, й виникли. Це гірські коні, які рухаються по горах в будь-яку пору року та за абиякої погоди. Гуцульський кінь навіть взимку здобуває собі їжу з-під снігу. І це є для нього нормальним природнім явищем. Він не боїться ні дощу, ні снігу, ні спеки, ні навіть морозів.

Гуцулик легко долає перешкоди (що дуже важливо в горах), досить швидкісний та піддається тренуванню. Вони здатні щодня долати 50-60 кілометрів, переносячи до 150 кілограмів вантажу. Саме такі коні допомогли збудувати легендарну обсерваторію 1930-х років на горі Піп-Іван. Раціон коней-гуцуликів є невибагливим: на день одна тварина з'їдає близько 7 кг сіна, 2–4 кг зерна (це може бути овес, ячмінь, висівки). Буряк, яблука та морква – справжні ласощі для них. А ще вони люблять, коли їх пригощають шматочками цукру. Особливими солодкоїжками є молоді коники.

Прогулянка верхи на гуцулику, мабуть, найкраще підходить для мандрівок гірськими дорогами поміж сосен та потічків: коні понесуть туди, куди ноги не дійшли б від перевтоми. Враження від контакту з цими доброзичливими створіннями залишаться найкращими.

Гуцулик не може не сподобатись тим, хто любить тварин. Тим більше, що верхова їзда є дуже корисною для здоров'я. Вона тренує рівновагу, м'язи, покращує загальний тонус тіла. І якщо раніше гуцульську породу коней застосовували лише для господарських робіт, то сьогодні з'явилося чимало нових методів використання гуцулика, через що можна говорити про цю породу, як про одну із найперспективніших у конярстві. Наприклад, коней з Голубиного почали широко застосовувати для гіпотерапії.

Щороку в гірських урочищах біля Голубиного проводиться Свято гуцульського коня, в яке об'єднані науково-практична конференція з конярства, атестація жеребців-плідників гуцульської породи та конкурс гуцуликів. Усе це покликане відроджувати на Закарпатті конярство. Але все це може щезнути дуже скоро. Більше восьми років тому держава припинила фінансування, бо припинила існування державна програма підтримки конярства. Нову не розробили й досі, тож Закарпатська ОДА з чистою совістю відхрещується від фінансової підтримки.

У 2011-му коней врятували грантові гроші з Польщі, за які реконтруювали старі конюшні, облаштували манеж та невеличкий іподром. З того часу кінний завод підтримки не має жодної, тож скорочує поголів'я коней та зменшує кількість працівників. Якщо у 2010-ому в господарстві було більше сотні коней, зараз їх 37. За останні півроку тут народилося 6 лошат, але перспектива розвитку "Племконецентру" в Голубиному зникла, довелось звільнити двох останніх конюхів. Жодної копійки від держави один з найкращих центрів розведення гуцульських коней в Україні так і не отримав. Щоб заплатити податки, доводиться продавати коней, правда, далеко не за ту ціну, якої вони варті. Якщо на вирощування гуцулика витрачають 50-60 тисяч гривень, то продають максимум за 20. Купують в основному іпоцентри або місцеві жителі для господарських робіт.

Нині вдень і вночі у центрі працює зоотехнік-селекціонер Мирослава Головач з батьком. Дівчина дбайливо порається біля лошат і розповідає, що усіх підопічних годує тричі на день, використовуючи для цього 370 кг сіна і 111 кг зерна. А ще всіх треба відвести на вигул та прибрати стайні. Мирослава намагається робити все швидко, аби встигнути ще розчесати своїх улюбленців, погладити, поговорити, а ще пошепки попросити: "тримайтеся". Саме це найчастіше чують ентузіасти, які, всупереч усьому, вірять у найкраще майбутнє карпатських гуцуликів.

ФОТО: Олександр Коробко, Олеся Смирнова, відкриті джерела