Де той млин на Закарпатті, в якому леґіні зацілували Марічку

Закарпаття здавна славилось водяними млинами, деякі з них працюють і сьогодні

Depo.
4 червня 2017 13:00
ФОТО: depo.ua
Де той млин на Закарпатті, в якому леґіні зацілували Марічку

На закарпатській Іршавщині люблять пісню про Марічку, яку запитали, "што в тя личко "побито?". Молодиця грайливо відповіла: "Побили ня легіні, цілуючи у млині". І повірте, було, де.

Як свідчать документи, в 1875 році в чотирьох комітатах Закарпаття були 953 млини, з яких тільки 13 парових, 704 – малих водяних, кінних та вітряних. На них наприкінці ХІХ століття щороку переробляли понад півмільйона центнерів зерна. А працювало тут 2546 робітників, у тому числі 1208 мельників, 1175 помічників, 112 поденників та 75 машиністів.

Історики з сумом констатують, що трохи більше 700 млинів зникли, деякі в дуже плачевному та майже невпізнаному стані, а деякі з водяних млинів працюють і сьогодні. До прикладу, в Іршавському районі.

Село Гребля, перша згадка про яке датується 1490-м роком, виникло саме поблизу водяного млина на р. Боржава. Тут спорудили велику дерев'яну греблю зі шлюзами. Її дубові палі збереглися донині. У селі Луково водяне колесо все ще обертається. Тут майже 200-річний водяний млин і досі зберігся в робочому стані на подвір'ї родини Сенинців. Їхнє господарство – це певного роду музей, куди приходить багато відвідувачів, аби подивитися на унікальну історичну споруду.

Але ж не тільки музей, а й млин, який меле "направду", і яким користується чимало селян. Вони переконані, що хліб із борошна, змеленого на водяному млині, особливий. Смак його не переплутаєш і не проміняєш ні на який інший. Випікають й кукурудзяний хліб – богач, роблять начинку.

"Водяною" родзинкою Іршавщини є водяна кузня "Гамора" в селі Лисичево, - унікальний об'єкт, якому майже 300 років, і який має статус музею та водночас діє як нормальна кузня, де виготовляється звичайний реманент для мешканців села і околиць.

Назву кузні пояснюють по-різному. Перша версія - від прізвища свого першого власника: австрійський підприємець Гамор свого часу володів кількома мануфактурами в Закарпатті. Друга версія: від роботи кузні завжди було багато шуму (гамору) в селі, звідси і – "Гамора".

Оригінальність унікального пам'ятника ковальського ремесла в тому, що для приведення в дію важких ковальських молотів під час виготовлення залізних виробів сільськогосподарського призначення використовується сила падаючої води з річки Лисичанка. За таким принципом працювали ковалі і раніше.

На річці була споруджена гребля для накопичення води у водосховищі. По відвідному каналу вода спрямовувалася на лопаті коліс кузні, які приводили в рух ковальські молоти вагою до 150 кг. Під їхніми ударами металеві болванки перетворювалися в заготовки для лопат, мотик, деталей плугів і так далі.

Продукція ковалів користується неабиякою популярністю: лопати, мотики, рогачки для винограду, аршови (заступи), а також підкови — на сувеніри для туристів. На реманент завжди є "черга" бажаючих, адже такі куті інструменти надзвичайно якісні і довго служать. А туристи раді повезти з собою частинку справжньої ковальської праці.

Точна дата заснування кузні в Лисичеві невідома. У 1760-х на цьому місці діяла потужна паперова фабрика (папірня) графа Телекі. Тоді вперше було використано силу води, яка приводила в рух вісім валів. А з 1850-х років почала діяти водяна кузня - збереглися тогочасні дані про виготовлення в ній сільськогосподарського реманенту.

На початку ХХ ст. працювало п'ять водяних коліс потужністю вісім кінських сил кожне (зараз залишилося лише два). 15 ковалів без перестанку працювали у три зміни. "Гамора" виробляла продукцію для мешканців краю та на експорт в Угорщину, Румунію, Сербію. Майстрами переважно працювали словаки, які мали в Лисичеві своє поселення.

Минулоріч Іршавщиною подорожувала група Міжнародної асоціації млинарів. Крім українців, в групі були й закордонні гості, зокрема, швейцарці, німці. Відвідали, серед інших, столітній водяний млин ще в одному селі - Приборжавському.

Незважаючи на те, що колесо виготовлене з металу та наявний ремінний привід, млин зацікавив фахівців. Вони зауважили, що таких у Європі вже не так і багато, його історична цінність є безперечною. Зручне розташування біля дороги, цікаве технічне оснащення першої половини ХХ ст., майже стовідсоткова готовність до виготовлення борошна робить млин цікавим туристичним об'єктом.

Також є водяний млин у селі Імстичево. Будівля млина складається з двох приміщень – виробничого, де знаходяться механізми млина, та житлового, там раніше проживав мірошник - "мельник" з сім'єю. До млина веде спеціально відведений вище по течії з потоку Бистрий канал довжиною 500 метрів – він забезпечував перепад висоти для води та її подачі на колесо млина. Швидкість обертання колеса регулюється потоком води, що падає з жолоба на колесо.

Тож, у якому саме млині могли зацілувати Марічку, достеменно невідомо, але ж подивитися, де це могло бути, можна.

Більше новин про життя Закарпаття читайте на Depo.Закарпаття