Де на Закарпатті шукати село, яке розраховувало на папірню, а прославилось кузнею

До Лисичова добратися можна, але не завжди з комфортом. Та кінцева зупинка змусить забути про всі незручності дороги

Де на Закарпатті шукати село, яке розрах…

"Олл інклюзів" по-сільськи – штука цікава і незабутня. Закарпатські села, на перший погляд, дуже схожі між собою, але вони абсолютно різні. Кожне – зі своєю історією, традиціями, звичаями і звичками, кожне зі своєю, особливою, говіркою. У кожному буде, де заночувати (а як – це питання другорядне). У кожному буде, чим посмакувати (ооо, закарпатці тут дадуть жару! Голодним не залишиться ніхто). Та головне в цьому "оллінклюзіві" – унікальність кожного села, те, чого в іншому не знайдеш і про що навіть не подумаєш. Дивувати є чим! Дізнатися все про сільське життя закарпатців, побувавши лише в одному селі, неможливо. Переконатися в цьому бодай "на слух чи на око" пропонує Depo.Закарпаття. Чергове знайомство із гірським селом Лисичово (до 1995 року було Лисичево) на Іршавщині. 

Першим був Коструб

До Лисичова добратися можна, але не завжди з комфортом. Та кінцева зупинка змусить забути про всі незручності дороги. Оповідають старі люди, що колись на тому місці, де тепер село Лисичево, ріс густий дубовий ліс. У лісі було багато звірів, найбільше лисиць. Перший, хто порушив життя цих тварин, був селянин, що звався Коструб. Він утік від свого пана, котрий змушував працювати селян день і ніч Поселившись у цих лісах, Коструб почав розчищати собі галявину для житла і під посів. Його сім'я натрапила на нору лисиць. Звідси й пішла назва поселення, яке згодом почало розростатись.

Землиці на зрубах вистачило й для інших утікачів. Пізніше, коли тут було вже до 140 дворів, люди почали будувати церкву. То було ще в 1424 році, а будували церкву десятки років. Через багато літ у фундаменті церкви знайшли металеву шкатулку, а в ній невеличку історію села, яку ви тепер прочитали.

Офіційно ж, вперше Лисичово згадується в документі за 1465 рік. Стара церковна печатка з мадярською назвою села Rokamezei (Лисиче поле) і датою реєстрації церковної громади Лисичова — 1418 рік.

Лисичево. Карта 1782 року

Як сільська папірня не витримала конкуренції

У 1708 році Лисичово перейшло у власність держави, а пізніше – у власність графа Ласла Телекі, який брав участь у розгромі повстанців, за що й отримав від австрійського імператора Йозефа I Габсбурга великі земельні наділи. Для оживлення отриманого господарства Ласло Телекі переселяв чеських та німецьких колоністів у свої володіння. Німецькі поселенці вважалися не кріпаками, а робітниками.

Читайте також: Що то за село на Закарпатті, в історії якого "світяться" княжі нащадки, європейські вельможі та офіцери Наполеона

У 1760-х роках граф Ласло Телекі заснував у Лисичові папірню. Про цей період села в журналі "Зоря-Наjnal" (Ужгород, 1941) є такі відомості: "У с. Лисичево в 1760 році при помощи якогось предпринемателя з Польщі граф Телекі збудував фабрику на папір. Не била се фабрика в нинішнім понятію, але все таки на той час і на той околиці було се велике діло. Сися фабрика, або, як її називали, млин, на папери мала 3 вальці і 3 корита і поганялася силою води". У 1772 році підприємство продукувало 104 зв’язки першокласного паперу, 12 зв’язок другокласного паперу, 50 зв’язок "бубли". Основною сировиною для них були ганчірки та копита великих тварин, желатина, що йшла на виготовлення клейкої маси. Протягом 1780–1825 років на папір наносять філіграні (спеціальні водяні знаки) з елементами родинного герба графа Телекі та літерами "G" і "T" – "Grof Teleki". Ці знаки засвідчуються навіть у 1841 році. З цього паперу зроблена церковна "Книга реєстрації актів про народження села Кушниця і Лисичева 1820–1887 рр.", що зберігається в Державному архіві Закарпатської області.

Технологія виготовлення паперу в XVIII ст. була досить складною та трудомісткою. Паперова фабрика, яка працювала в Лисичові, не змогла конкурувати за якістю паперу з іншими мануфактурами Австро-Угорщини й діяла до 1840 року, після чого її перепрофілювали. Як писав графу управитель фабрики, русини не горнуться до ремесла та уникають роботи. Ця антипатія легко пояснювалась: русини боялися, що коли вони вивчаться та опанують якесь ремесло, граф забере їх до себе вТрансільванію.

.

"Родзинка" села – водяна кузня "Гамора"

Відома далеко за межами водяна кузня "Гамора" – унікальний об'єкт, якому майже 300 років, і який має статус музею та водночас діє як нормальна кузня, де виготовляється звичайний реманент для мешканців села і околиць.

Австрійський підприємець Гамор на основі млина папірні, розташованого в урочищі Пасічний, створив більш потужну мануфактуру-кузню. Для цього були запрошені інженери та ремісники різних професій із сім’ями з інших територій Австро-Угорщини, у тому числі зі Словаків, Польщі, Чехії, Сілезії, тому зрозуміло, що конструкція "гамори" є аналогічною до таких "гамор" в Німеччині та Словаччині, які, очевидно, були типовими для території Австро-Угорщини.

Назву кузні пояснюють по-різному. Перша версія – від прізвища свого першого власника: австрійський підприємець Гамор свого часу володів кількома мануфактурами в Закарпатті. Друга версія: від роботи кузні завжди було багато шуму (гамору) в селі, звідси і – "Гамора". Оригінальність унікального пам'ятника ковальського ремесла в тому, що для приведення в дію важких ковальських молотів під час виготовлення залізних виробів сільськогосподарського призначення використовується сила падаючої води з річки Лисичанка. За таким принципом працювали ковалі і раніше.

На річці була споруджена гребля для накопичення води у водосховищі. По відвідному каналу вода спрямовувалася на лопаті коліс кузні, які приводили в рух ковальські молоти вагою до 150 кг. Під їхніми ударами металеві болванки перетворювалися в заготовки для лопат, мотик, деталей плугів і так далі. На початку ХХ ст. працювало п'ять водяних коліс потужністю вісім кінських сил кожне (зараз залишилося лише два). 15 ковалів без перестанку працювали у три зміни. "Гамора" виробляла продукцію для мешканців краю та на експорт в Угорщину, Румунію, Сербію. Майстрами переважно працювали словаки, які мали в Лисичеві своє поселення.

На початку 1945 року кузню перетворили в Лисичівський ковальський завод "Сила". Того ж року завод виробив: "мотики – 3317 штук, кирки – 225, підкови – 2000, рискачі – 100, рафи – 95, лопати – 480, чекани – 340, сокири – 280, иртувки – 127, підкови – 2570, коси – 872 на суму 7,612,22 тис. крб". У 1960-х виробництво передали до Іршавського промкомбінату, а наприкінці 1960-х узагалі закрили. Але 1971 року цех відновили і надали статус пам’ятки промархітектури і реставрували як кузню-музей. Нині "Гамора" – єдина діюча водяна кузня в Україні, яка має статус історичної пам’ятки, і чи не єдина в Європі.

Читайте також: Унікальні пам’ятки і краєвиди: Як маленьке закарпатське село вмістило все для незабутньої подорожі

Продукція ковалів користується неабиякою популярністю: лопати, мотики, рогачки для винограду, аршови (заступи), а також підкови — на сувеніри для туристів. На реманент завжди є "черга" бажаючих, адже такі куті інструменти надзвичайно якісні і довго служать. Близько 20 років тому сильна повінь, прорвавши греблю, завдала кузні значних пошкоджень. Але, незважаючи на всі труднощі і негаразди, дубове колесо продовжує обертатися. А туристи раді повезти з собою частинку справжньої ковальської праці.

Щоліта у Лисичові проходить унікальний фестиваль ковалів, на який збираються сотні охочих побачити на очі, як кують метал професіонали та й самому спробувати – дозволяють. На гостей чекають торгові намети з різними наїдками, сувенірами, танцювальні та музичні колективи, ну і найголовніше – можливість подивитися на власні очі на те, як із заліза народжуються предмети.

Рай для любителів "зеленого" відпочинку

Лисичово – село, де важко знайти межу між ним і лісом, бо воно все на горбах та в густій хащі. Ранки в Лисичові особливі: тут паморочиться в голові від дивовижно чистого повітря, захоплює подих від ніжного і легкого туману. А ще приємно "дзвенить"  у вухах від шуму гірської річки, і цей шум не хочеться приглушувати ні на одну децибелку. Тут, як ніде інде, загострюється бажання полетіти на вершини, які здаються такими близькими і такими недосяжними. А ще Лисичово – унікальне грибне та ягідне місце, екологічно чисте та важкодоступне, для, як кажуть, широких мас. Одним словом – рай. 

Як доїхати до "раю"

Відстань між Ужгород та Лисичовом - 101 км.  Найкращий спосіб дістатися до призначеного пункту – це на власному транспорті. Автобусом чи автомобілем з напрямку Ужгород, Мукачеве, Хуст у бік Іршави.

Маршрут: Іршава – с. Білки – Імстичеве – Довге – Бронька – Лисичово. На відстані 40 км від районного центру – місто Іршава та 7 км від залізничної станції Кушниця.

За матеріалами Вікіпедія, Sites.google, tourinform.

Всі новини Ужгорода та Закарпаття сьогодні читайте на Depo.ua

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme