Історія дня: Де в Карпатах шукати скарби легендарного Олекси Довбуша

Тим, хто вирішив побувати в Карпатах, часто доводиться чути різні легенди про Олексу Довбуша. Його часто і неоригінально називають "українським Робін Гудом". Перекази про Довбуша є у кожній західній області, а його скарби, які він начебто закопував у горах, дотепер не дають спокою шукачам щастя.

Точно відомі три дати з життя карпатського опришка: 1700 - рік народження Довбуша, 1738 - перша історично задокументована згадка про діяльність загону Довбуша, 24 серпня 1745 - день вбивства Довбуша.

Народився Олекса 1700 року в селі Печеніжин, що недалеко від Коломиї. Він був старшим сином селянина Василя Довбуша, настільки бідного, що він не мав навіть власної хати. Єдиним майном сім'ї Довбушів були вівці.

З польських судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана та був одружений. У письмових джерелах вперше фігурує Довбуш у 1738 році - вже тоді він ватажок загону. Але малоймовірно, що Олекса раніше не був опришком - вибрати ватажком могли лише надійного і досвідченого вояка. Тому вірогідно, що Довбуш довгий час був простим опришком. Легенди наділяють Олексу неабиякою силою.

У 1738 році почав орудувати у Карпатах загін, яким керували брати Довбуші - Олекса та Іван. Перекази вказують на те, що Іван був антиподом Олекси, вирізнявся нестриманим норовом, був жорстоким та безжальним. Є історія про сварку Олекси та Івана у печеніжинській корчмі навесні 1739 року. Сварка переросла в бійку, під час якої Іван вбив одного з опришків та сильно поранив Олексу в ногу. Олекса після цього до смерті шкутильгав. Після бійки Іван залишив загін Олекси. На Бойківщині він зібрав власний загін. Не факт, що Олекса та Іван назавжди залишились ворогами. Перед смертю Іван заповів церкві у селі Бенява свій опришківський ніж. З одного боку того різака був вирізьблений список загиблих від руки Івана Довбуша.

Загін Олекси Довбуша був досить чисельним, складався з відбірних, перевірених у боях, фізично сильних та витривалих вояків (в минулому представників найубогіших верств населення: наймитів, чабанів, слуг, розорених селян-втікачів).

Загін Довбуша діяв блискавично. Панські маєтки горіли один за одним. Бідним роздавали майно багатіїв. Звісно, жодному панові це не подобалося і кожен із них мріяв про смерть нахаби. Шляхта наймала охорону, але нічого не допомагало. Орендарі часто платили відкупне Довбушеві, обіцяючи м'яке ставлення до простого народу. Олекса став справжнім захисником народних інтересів. Часто здійснював він напади на прохання жителів того чи іншого села.

Збереглися три свідчення очевидців про смерть Довбуша, в тому числі й самого вбивці.

Ніяк не впіймавши опришка, шляхта вдалася до безпрецедентного кроку. Той, хто б убив Довбуша, на все життя позбавлявся усіляких повинностей, а панська земля, яку він обробляв, дарувалася у власність.

Село Космач Довбуш вважав "своїм" і часто туди заходив. Тут мав велику підтримку. Але декотрі газди злакомилися на панську винагороду і почали щось затівати. Дізнавшись про це, Олекса вирішив покарати відступників. Серед них був і Стефан Дзвінчук.

Уночі Довбуш із двома побратимами прийшли до його хати. Але той закрився й опришків не пускав. Тоді Довбуш підважив двері дрючком і почав на них тиснути, намагаючись пропхатися у сіни. А Стефан упритул у нього вистрілив. Він ватажка поранив, і опришки відійшли.

До ранку вбивця з родиною ховалися по кущах, боячись розплати. Вдень панські люди за допомогою собаки знайшли Довбуша недалеко в лісі. Вони принесли його до корчми, де єврей перев'язав рану, аби опришка можна було допитати. Олекса не захотів висповідатися, кажучи, що причастився ще перед тим, як став на розбійничу стежку. Ще його запитали про знамениті Довбушеві скарби. Він відказав, що вони лежать у Чорногорі, на полонині. Де саме — він і Бог знають. Але користуватися ними буде земля, а не люди. Невдовзі Довбуш помер. Це сталося 24 серпня 1745 року.

Кажуть, що рана Довбуша не була смертельною, а вмер він від втрати крові. Мертвого Олексу пани довго возили по селах, щоб переконати народ у смерті героя, потім тіло виставили в Коломийській ратуші. За наказом гетьмана Потоцького тіло ватажка порубали на 12 шматків і розвішали на палях в одинадцяти селах і містах Покуття, аби люди страшилися.

Є припущення, що перед смертю Довбуш міг назвати місце, де він ховав свої скарби. Або ж розповів про нього коханці в запалі пристрасті. Подібні припущення не мають документального підтвердження. Але ті, хто вірить в існування скарбу Довбуша, схильні повірити і в це.

Історії про те, що десь у карпатських горах і лісах є печери, ями і саморобні льоху, набиті награбованим золотом, як і раніше розбурхують уяву. А оскільки народні легенди дивним чином переплітаються з історичними свідченнями. 10 червня 1895 газета "Діло" повідомила таке: якийсь літній угорець підмовив декількох жителів гуцульського села Пістиня (Косівський повіт) відправитися на пошуки золота, яке півтораста років тому сховав у Карпатах, в околицях Косова, легендарний Олекса Довбуш. Угорець переконав селян, що йому відомо місце, де заритий скарб. Заінтриговані гуцули взялися за лопати і, керуючись вказівками старого, викопали довгу яму глибиною в кілька сажнів. Ніякого скарбу там не було. Через деякий час схожа історія повторилася в селі Рожнів (Снятинський повіт). Однак і ці пошуки не принесли бажаного результату.

З тих пір шукачів опришківського золота ставало все більше. Історії про пошуки скарбу можна почути в Закарпатті, на Львівщині, а одну з легенд фольклористи записали в Румунії, в селі Луг (Мармороський повіт). Ці легенди, зокрема, пояснюють, чому Довбуш вважав за краще закопувати скарби в землю. Нібито відібравши золото у багатих, Олекса роздавав частину бідним селянам, а також своїм батькам. До того ж він мав звичай ділити гроші на "праведні" і "грішні". До останніх відносилися ті, які нажиті кров'ю, тобто награбовані шляхтичами під час військових походів.

Закопуючи "нечисті" скарби, Довбуш накладав на них закляття. І тому, крім нього, відшукати це золото ніхто не міг. Але якщо скарб "чистий", то при бажанні викопати його міг хто завгодно. Вірніше, той, хто дійсно потребує грошей. Народ пов'язує місце, де захований скарб, з якою-небудь прикметою. Це може бути і оригінальний камінь, і стародавній колодязь, гора у формі якоїсь тварини і так далі.

Однією з таких прикмет свого часу вважали Писаний камінь – величезну скелю з висіченими на ній знаками – "ревашамі". Верховинські чоловіки не раз бралися за пошуки скарбів навколо цього місця, але безуспішно. Розповідають, що в 1960-х роках селянин з села Старунь (Богородчанський район Івано-Франківської області), дізнавшись з легенд, що на Хорошівськім полі, на горі Голиці під Проконьківським каменем, Довбуш заховав золото, вирішив почати пошуки. Але поки він збирався з силами, в окрузі почали прокладати дорогу. І камінь-орієнтир привалили землею, до того ж зсунувши його з місця.

Схожу історію, але зі щасливим фіналом, можна почути в Рожнятинському районі. Під час дорожніх робіт бульдозер зсунув камінь, на якому нібито стояла позначка, зроблена самим Довбушем, і з-під землі показався трилітровий казан, повний золотих монет. А на горі Колиско місцезнаходження скарбу пов'язують з криницею, від якої треба відійти на тридцять сажнів на захід.

Розташування багатьох місць, де нібито заховані скарби, збігається з опорними пунктами загонів опришків.

Та є версія, що скарбів у Карпатах уже не знайти: дослідники припускають, що після загибелі ватажка, його побратим Іван Бойчук забрав частину Опришківська золота і вивіз його в Запорізьку Січ. Це припущення більш ніж імовірно, так як Бойчук, за свідченнями його заарештованих товаришів, насправді вважався близьким другом Довбуша і одним з небагатьох його довірених осіб. Зокрема, він міг знати, де заховані скарби. На ці гроші нібито було закуплено озброєння для запорізьких козаків.