Чи стане традиційне закарпатське весілля нафталіновим спогадом

Яке воно - закарпатське весілля? Зараз воно, скоріш, схоже на будь-яку, подібну "святково-обрядову церемонію" в регіонах України. А ось у минулому воно було дійсно унікальним, дійсно з ланцюгом забобонів і ритуалів.

с.Калини Тячівського району

Взяти хоча б "голоси у попа" - традицію за три-два тижні до вінчання (коли молодята розповідали священикові про свій намір, а він записував їхні імена в церковну книгу) щотижня повідомляти пастві в храмі про бажання хлопця і дівчини одружитися. Якщо хтось з місцевого населення був проти - повинен назвати причини, з яких не могли це здійснити закохані.

Заручини в низинних районах Срібної Землі раніше передували "визвідини", коли сім'я хлопця дізнавалася, як би ненароком зайшовши в гості в будинок жінки, чи пара вона молодому. Чи годиться з такою сім'єю родичатися.

с.Буштино Тячівського району

"Не позаздрити було і в юнакові - 80% одружень до 20-30 років 20 століття були "зведеними"- тобто за домовленістю між батьками. Діти не мали права голосу, навіть якщо серце рвалося до інших", - розповів кандидат історичних наук Василь Коцан.

"Йти під вінець" дозволялося, до слова, тільки у вівторок і четвер. Не дай Бог у пісні дні: понеділок, середу, п'ятницю. Тільки після Другої світової до зазначених днів додали суботу.

Зачіски наречених, с.Кошельово Хустського району

Що стосується оригінальних звичаїв, про які забули і, можливо, даремно, то варто згадати, наприклад, те, що нареченій під час одягання належало ревіти - щоб востаннє. Також до наряду їй обов'язково кріпили голки або шпильку - "проти злих очей". Ще дівчині, якщо хотіла, щоб діти були схожі на неї, вийшовши з будинку, потрібно було тричі покрутитися, "дивлячись" на своїх рідних. Коли ж хотіла, щоб з'являлися на світ сини і одна дочка, переступаючи поріг церкви після вінчання, повинна озирнутися у бік лісу і сказати: "Все частіше дуби, одна береза", а зайшовши в будинок чоловіка молода невістка розбивала яйце, "щоб так легко народити, як воно розбивалося.

Стверджувати, що традиції та звичаї закарпатського весілля потроху відходять у минуле, було б дуже неправильно. На Закарпатті нафталінових весіль бути не може - такий тут народ живе. Традиції предків постійно стають в добрій нагоді сучасним молодятам. Багато з них, особливо ж у селах, особливо ж у гірських районах залюбки справляють автентичні весілля.

Правда, як стверджують експерти з організації свят, таке задоволення нині не з дешевих: і весільне вбрання особливе, не так просто його знайти, і вишиванки, вінки, кептарі на всіх треба організувати, й меню – традиційно закарпатське – не в кожному ресторані приготують.

Не дивно, що наречені все ж частіше вдаються до більш звиклих методів одружень – з мішаниною закарпатських, європейських і американських традицій. До прикладу, ще 10 років тому наречені не кидали букети, не було і традиції знімання підв'язки. Також порівняно недавно стали популярними виїзні церемонії.

Ще одним запозиченням є традиція вдягати в день весілля щось нове (аби почати нове життя), старе (зберегти зв'язок із родиною), позичене (пам'ятати про друзів) і блакитне (символ вірності). Подібний звичай прийшов із Англії і не є характерним для Закарпаття. Проте, якщо сучасні наречені справді дотримуються чужої традиції для того, аби урізноманітнити подружнє життя, а не тому, що бачили подібне по телевізору, то нічого злого в цій хай і не автентичній рисі, певно, немає.

Важко собі уявити, але фата – це теж не по-закарпатськи. З'явився шлаєр (фата) на Закарпатті тільки в 40-х роках минулого століття як результат впливу міської культури на сільську. До того часу місцеві дівчата йшли до шлюбу в коронах, вінках або ж хустках.

Дедалі популярнішим стає проведення шлюбних церемоній, на яких найближчі подружки нареченої вдягнені в однакові сукні. Й проти цієї традиції жіночі єство і прагнення до індивідуальності виступають особливо гостро, тому така практика більш поширена у містах. На селі ж кожна дружка обов'язково підчеркне свою індивідуальність. і це не просто дівоча забаганка - це велике дівоче бажання сподобатись парубку, знайти кохання і наступною одягнути сукню нареченої.

Очевидним і незаперечним є те, що на "святі коханих" таки знаходиться місце закарпатським традиціям, звичаям і особливостям. І хочеться вірити що це надовго. Головне – не порівнювати весілля "того" і "нашого" часу, не нав'язувати молодятам старих чи нових традицій, не переконувати у правильності ритуалів минулого чи сучасного. Бо, як не крутіть, а на весіллі головне не вбрання, не наїдки, не гості і навіть не чітке дотримання "сценарію". "Рулить" кохання і переконливе бажання бути разом – в горі і радості, в багатстві і бідності, до самої смерті.

Інформація, відео і фото - із відкритих джерел