Альптуристка Катерина Денисенко: Про вихід із "зони комфорту" у горах Кавказу, Європи і України

Зимові і літні походи, тривалі підйоми та спуски, ночівля на льодовиках та сльози щастя, які несила стримати – в житті туристки Катерини Денисенко з’явилося невичерпне джерело нового досвіду та емоцій, якими вона поділилася з Depo.Закарпаття.

Катерино, хто тебе познайомив із горами?

– Вперше в гори я потрапила з татом: ми відправилися на Красію (гора на Закарпатті, - ред.) кататися на лижах, мені було близько 13 років. І з того часу я майже щовихідних їздила кататися, брала у батьків паспорт, щоб взяти спорядження на прокат, це тоді коштувало до 10 грн за цілий день. А ще я була в "Пласті", якийсь час ми активно ходили в походи: перший зимовий похід був на гору Пікуй. Вгору пішки, вниз – на лижах. Тому перше відчуття перемоги над собою, своїми страхами – звідти, з дитинства.

А в дорослому віці що потягнуло тебе в гори?

– У 2017-му ми вперше великою групою поїхали на Мармароси (прикордоння між Рахівщиною та Румунією, – ред.), це був триденний маршрут. Ці гори просто казково красиві. Ми були там якраз в час цвітіння рододендрону, там його найбільше в Карпатах. І уявіть, вся гора – рожева. Це неймовірна краса. І взагалі, Мармароси чимось схожі на Альпи, дуже мальовничі.

Саме цього разу друзі запросили мене з’їздити на Кавказ і я погодилася. Але спочатку для підготовки ми почали ходити Карпатами: взимку піднялися на Говерлу, було -25° і страшенний вітер. Потім влітку ми пройшли весь Свидовецький та Чорногорський хребти, всі Мармароси, всю Боржаву. А в 2018-му я вперше побувала на Кавказі. Перше сходження було на дуже красиву гору Тетнульді (висота 4852 метри). Хоча вперше через складні погодні умови ми піднялися не на саму вершину, а чекали частину групи трохи нижче.  Після акліматизації та Тетнульді та ще кількох горах ми пішли на Ельбрус (5648 метрів). Там на висоті десь 4000 метрів ми ночували, потім поступово вийшли на 5000. Піднятися це півсправи, головне – спуститися: саме на спуску, коли ти вже втомлений, трапляється більшість нещасних випадків. А після Кавказу ми запланували сходження на Монблан (4 809 м). Цю вершину ми "взяли" теж не відразу: спочатку спробували піднятися на Цугшпітце, це найвища точка Німеччини. А на Монблан ми піднімалися з боку Італії, цей маршрут трохи складніший, ніж класичний "французький".

Напевно, від найвищих вершин емоції найгостріші...

– Висота важлива, але не завжди найвища гора найскладніша: скельні маршрути навіть невисоких гір бувають в рази складнішими за будь-яку високу вершину. А в емоційному плані будь-яка гора викликає цілий вир відчуттів. Наприклад, на Кавказі ми цілий місяць жили як кочівники: не знали, де сьогодні зупинимось із палатками ночувати, милися в холодних струмках, тобто це тотальний вихід із зони комфорту. Потім стартували на Тетнульді в дуже погану погоду, йшли наскрізь мокрі, ночували серед каміння на льодовику. А потім вранці ти визираєш із намета, а там – весь світ, залитий сонцем, перед тобою. Часом емоції накривали настільки, що ти починаєш плакати і не можеш зупинитися. І ще, коли ти йдеш вгору з великим вантажем, довгий час мовчки концентруєшся на власному сприйнятті, вмикаються якісь внутрішні механізми: це найкращий час, аби думати, аналізувати, відчувати. Саме цей вихід із зони комфорту – це загострене відчуття світу і себе у світі.

Ти радиш ходити у тривалі походи з великими групами, чи самостійно?

– Для початку з групами. Клуби пішого туризму чудово підходять майже всім: зручні маршрути розраховані і на літніх людей, і на дітей. Звісно, гори потребують підготовки. Для мене найкраще тренування – це кардіо і невеликі постійні силові навантаження. Треба загартовуватися, щоб бути готовим до екстремальної погоди: коли сонце в зеніті, як правило, надзвичайна спека, а вночі – дуже холодно. Перші рази обов’язково треба йти з досвідченим гідом.

Для серйозних сходжень потрібна теоретична база знань?

– Дуже бажана. У нас є обласна федерація альпінізму і скелелазіння. Вони дають дуже хорошу теоретичну базу знання "з нуля" для всіх охочих – від особливостей різних форм рельєфу до читання мап місцевості.

Вони ж час від часу влаштовують спортивні табори, де ти проходиш маршрут виключно за картою: куди йти, де ночувати, де камнепад, де льодопад, де стіна все читаєш по мапі сам. Фізпідготовка, спорядження, харчування, – всі тонкощі альпінізму і альптуризму можна опанувати самостійно і за порадами досвідчених людей. Все можливо, було б бажання.

Зараз масово губляться туристи в горах. Як вважаєш, що з цим робити?

– Зрозуміло, що кожен, хто йде в гори, має розуміти, що з ним може щось статися, а про складні погодні умови завжди повідомляють синоптики і рятувальники. Але бачимо, що це мало допомагає. Знаю, що на Боржаві дуже багато загиблих навіть професійних рятувальників, "сніжних барсів". Чому там губляться? Часто за поганої погоди люди починають спускатися з Гимби не в Пилипець, а в Березняки, на інший бік. А це 13 кілометрів глухим лісом. І недосвідчена людина, легко одягнена, починає блукати по колу, поки остаточно не втрачає орієнтацію. Я не раз бачила, в чому люди ходять в гори: звичайні кеди, до яких скотчем приклеєні бахіли, якісь дощовики, тона вантажу на плечах. Це все при тому, що зараз все в доступі, можна якісно одягнутися для походу. Що робити? Суворіше контролювати, штрафувати, ставити під кожною горою пункти пропуску, не знаю, аби вплинути на усвідомленість. Добре було б, якби здорового інстинкту самозбереження було достатньо.

Про яку вершину ти мрієш?

– Я мрію не про якусь конкретну вершину, а про всі! Зараз висота мене не надто цікавить, більше хочеться технічних сходжень, цікавих маршрутів таких, наприклад, які ми пройшли на Ґросґлокнер в Австрії та Маттерхорн у Швейцарії. Але я хочу тепер рухатись далі. Точно знаю, що у мене все попереду, бо гори кличуть.

Фото надані Катериною Денисенко