Жаби, чани, водоспади, або Чому до Лумшор треба їхати повільно

Той, хто вважає, що відпочинок залежить від погоди та пори року, не відпочивав на Закарпатті. Тут є місця, де здається, що, чим гірша погода, тим вона краща для релаксації. Одним з таких місць є село Лумшори на Перечинщині, куди з Ужгорода на авто можна дістатися лише за годину, проїхавши 50 кілометрів. Хоча часу, все ж таки, знадобиться дещо більше, оскільки дорогою буде чимало цікавих об'єктів, за якими не треба йти далеко у гори.

Перші ж цікавинки з'являються неподалік Ужгорода. Проїхавши Невицьке з містичним замком, про який Depo.Мандрівник уже розповідав, проїжджаємо одне з найпопулярніших джерел гірської води – так звані "ведмеді". Свою назву джерело отримало від скульптури, якою облагородили територію. Щоправда, на скульптурі лишили сліди вандали – у одного з ведмежат відірвали голову, тож тепер замість чотирьох лісових хижаків джерело охороняють лише три мовчазних сторожі. Видно, що про джерело дбають: поруч збудовано бесідку, вимурувано стіну і встановлено плакати із закликами дотримуватися чистоти. Кажуть, вверх по схилу гори закопано декілька взаємопов'язаних резервуарів, від ступеня наповненості яких залежить напір води. А він тут досить великий. Користуючись зручним розташування джерела, сюди за водою їдуть з Ужгорода, Перечина і навколишніх сіл.

На околиці Сімера прямо з гори б'є ще одне джерело. Воно дещо далі від обласного центру, тому ужгородці за водою приїздять сюди рідше. Проте чергу до нього можуть створити навіть місцеві. Джерело цінують за великий вихід води, завдяки чому тара набирається дуже швидко. Але передусім його цінність, все ж таки, у якості води: будь-якої погоди вона кришталево чиста, ніколи не має осаду і простояти у пляшках може досить довго (зо два тижні). Подейкують, що ця вода містить багато срібла, яке, як відомо, має дезінфікуючі властивості.

Закарпатця джерелом при дорозі не здивуєш. А от заїжджому туристу вони можуть бути у таку собі невеличку дивину. Цим намагалися скористатися в різні часи, облаштовуючи джерельця у різноманітний спосіб. Так намагалися зробити на в'їзді у село Тур'я Ремета, до якого ми невдовзі завітаємо. Тут було легендарне джерело "Чайник". Облаштовували його до Олімпіади-80 – це та кілька інших джерел у краї оформили у вигляді посуду, зокрема Реметівське – у вигляді чайника. Але головна унікальність цих "столових наборів" у тому, що їх розписували метри закарпатської школи живопису. Втім, з того часу чайник кілька разів ремонтували і перефарбовували, тож нині спостерігаємо лише сучасний "розпис".

Ділянка з часу облаштування стала улюбленим місцем відпочинку подорожуючих. Місцеві весілля відвідують його для фотосесій та інших традиційних святкових урочистостей. На жаль, джерело нині не діє. Підземні рухи вод можуть змінювати свій напрям, гублячи вихід на поверхню. Так часто буває на ділянці вулканічних Карпат, територією яких ми рухаємося. Це не означає, що вода зникає у нікуди, вона так чи інакше знайде собі виток.

Заїжджаємо у славне село Тур'я Ремета – саме так його називають місцеві, хоча зустрічається і інша, більш "причесана" згідно норм сучасної української мови назва – Тур'ї Ремети. В основі назви – тур, тварина, що водиться в карпатських лісах, та ремета – так, згідно переказів, колись називали ченців, які мали таємні підземні ходи через гору Магуру. Ще одна легенда про назву села стверджує, що Туром і Реметом звали двох биків, після бою яких розлилось багато крові. З неї начебто і утворились місцеві річки Тур'я і Туриця.

Одна з легенд розповідає, що саме в цих місцях доживав свого віку пустельником угорський король Шоломон (Шаламон), син короля Андраша (Ендре) I та Анастасії Ярославни, доньки київського князя Ярослава Мудрого. Щоправда, села тут в ті часи ще не було: перша письмова згадка про село Тур'я Ремета сягає 1451 року. Поселення швидко розросталося і вже у XVIII-XIX столітті відрізнялося від решти тим, що тут була така собі міні-Європа.

Після відкриття у 1809 році ливарного цеху в Реметі почали селитися фахівці з Австрії, Німеччини, Угорщини, покращуючи сільський побут та привносячи власні традиції. Вже за кілька років цех виробляв не лише предмети побуту (огорожі, хрести, печі), а й справжні витвори мистецтва – наприклад, статуї Геракла і Гермеса з Ужгородського замку. Їхніх двійників можна побачити також у словацькому місті Сніна.

Новий поштовх до розвитку села дав заснований на місці закритої у 1871 році ливарні "жеребчинець" – кінний завод, де вирощували як промислових, так і скакових коней. На окраїні села навіть іподром з трибуною звели, а Тур'я Ремета на деякий час стала місцем "тусовки" аристократії, коневодів із різних країн та технарів-спеціалістів, які повинні були забезпечувати потреби об'єкта й згодом будувати вузькоколійну залізну дорогу.

На скачки заїжджали високоповажні, навіть вінценосні особи, у маєтках аристократії щотижня проводилися бали. Тим більше, що колись давно тут проживали італійські, іспанські, німецькі та інші вельможі, які передали місцевим жителям деякі свої вміння і традиції.

Відоме село і старою могилою біля сільської церкви. Жителі села уже підозрюють, що це поховання одного з нащадків англійського королівства, про що свідчить надгробний напис із прізвищем "Еліз Віндзор".

Віндзорська династія – правляча королівська родина у Великій Британії. У 1917 році Георг V відмовився для себе і своїх нащадків від усіх німецьких титулів і звань, а також від родового імені, прийнявши прізвище Віндзор. Нащадки Георга проживали по всьому світу. Враховуючи те, що закарпатське село постійно приймало європейську знать, королівський слід з Туманного Альбіону в цих землях цілком можна припустити.

Заявляти про свою знахідку селяни поки не хочуть, адже потрібно знайти більш суттєві докази того, що це справді могила когось з родичів англійської королеви. На камені вказане лише ім'я – Еліз, та роки життя, з яких виходить, що дівчинка прожила 5 років та була похована на кладовищі біля церкви. Причини її смерті невідомі. Про її батьків в селі також нічого не знають.

У 1920-х роках село продовжує швидко розвиватися. На ту пору тут вже було 25 магазинів, корчм, крамниць. До двох млинів звозили жито, пшеницю, кукурудзу. У це важко повірити, але в ті роки у селі було 5 м'ясних магазинів, три тютюнові крамниці – Шуха, Бучека та Крупчинського. В трьох найбільших промислових крамницях із змішаним товаром можна було купити все від цвяха до весільного анцуга-костюма. При корчмі в центрі села, щоб привабити відвідувачів, можна було зіграти в кеглі, азартні гравці в "гуглізовні" (так називали гру в кеглі) вирішували спір на гроші, а то й на бочку пива. Була й горілчарня, куди господар завозив спирт бочками, а пиво – цистернами. Вже готовий напій розвозили у села Тур'янщини.

Місцевий коваль Ауслендер не тільки виконував замовлення селян, а й вчив цій майстерності учнів. Влітку майстрували вози, забезпечували лопатами та іншим знаряддям, а взимку заготовляли криги – так звані "льодовні" були при корчмах для охолодження напоїв та виготовлення морозива. Крім того, за чехів у селі працювали дві великі столярні, в яких, окрім меблів, виготовляли навіть музичні інструменти – скрипки та гітари.

Продовжуючи знайомство з селом, знаходимо меморіальну дошку Федору Фекеті на стіні старовинної церкви. Його могила не збереглася, але вдячні односельчани не забули свого легендарного поштаря. "В пам'ять приязности, тверезности, чесности, послужности посла" – написано на чавунній плиті, виготовленій у місцевому ливарному цеху, який діяв тут у ХІХ столітті. Його ж продукцію бачимо на церковному цвинтарі: хрести, пам'ятники, огорожі – не повний перелік того, що виробляла Тур'я-Реметівська ливарня. Нині виробництво, на жаль, вже не діє.

З розвитком сучасних мас-медіа село прославилося гастрономічними уподобаннями реметівців – жабами. Вважається, що до цього делікатесу тутешніх привчили французи на початку ХІХ століття. Чи то наполеонівські війська тут були, чи то за часів Австро-Угорщини прихильників Бонапарта сюди відправляли у заслання, та французький слід тут очевидний: земноводних у Реметах споживають із задоволенням. Тих, хто заготовляє жаб'ячі стегенця, знайти в селі легко. Скуштувати "жаб'ятину" у селі можна в кожному "ганделику" і чи не в кожній хаті – місцеві охоче і нагодують, і поділяться рецептами, не відкриваючи, звісно, секрету власного. Найчастіше у Реметі смажені жаб'ячі стегна подають з часниковим соусом. Досить смачно. М'ясо дуже ніжне, нагадує домашню, жирну курятину. Ситі і задоволені рушаємо далі.

В 17 кілометрах від Реміт є ще один цікавий населений пункт – Лумшори. Але дорогою варто зупинитися у Туриці.

Перечинщину вважають грибною меккою Закарпаття. У сезон тихі мисливці з Ужгорода вирушають саме сюди. Хто лінується, але любить поласувати білими чи підберезовиками, знає, що найдешевше придбати їх можна тут. Асортимент – на будь-який смак: свіжі, сушені, маринади. Ціни дійсно значно нижчі, ніж на великих, центральних дорогах.

Тут Depo.Мандрівник познайомився з Петром, туристом з Чехії. Повертаючись з відпочинку з друзями у Лумшорах, він також зупинився придбати грибів. Розповідає, що у захваті від закарпатської гастрономії, і зізнається, що на Закарпатті готують набагато смачніше, ніж у Європі, та ще й значно дешевше. Дивується, що кнедлики (дріжджові хлібці, традиційний чеський гарнір) є і у вжитку закарпатців, а окрім традиційного сегединського гуляшу тут їх подають із грибною підливкою на сметані.

Між Турицею і наступним селом, Туричками, можна відшукати дендрологічну цікавинку, яку легше побачити з космосу – на супутниковій мапі. У 1970 році на одному з гірських схилів з нагоди ювілею народження Леніна ялицями висадили цифру 100. Того часу масштаби політичного ідолопоклоніння так зашкалювали, що в деяких місцях висаджували цілий вислів "100 років Леніну". Втім, декомунізацію тут проводить сама природа: за посадкою ніхто не слідкував роками, тож рослинність змішалася, і знайти ту ленінську сотню тепер нелегко.

Нарешті Лумшори. Перш за все, село славиться купелями в чанах із застосуванням мінеральних вод сірководневого типу. Вигляд ці процедури мають досить "пекельний": людина залазить у величезний казан, який підігрівається вогнищем. У дощову, похмуру погоду такий відпочинок – надзвичайне задоволення. Слід зазначити, що процедури лікувального купання відомі на Закарпатті ще з XV століття, вони дуже корисні при захворюваннях опорно-рухового апарату, захворюваннях серцево-судинної та нервової систем, багатьох інших недугах. Серед розмаїття чанів знаходимо найстаріший, датований 1600 роком. Скоріш за все, його теж виготовили у Тур'ї Реметі.

Тут дивуєшся, тому, що дарує природа закарпатцям. Унікальні мінеральні джерела, поруч – холодна гірська ріка, оточена високими скелями. Останні наче навмисно розмістилися тут, приховуючи відпочиваючих від сторонніх очей.

Лумшори відомі ще й водограями, які розкинулися в околицях. У цій місцевості дощі можуть утворити водоспад з найменшого потічка, яких навколо чимало. Але справжні водоспади, які діють постійно, розкинулися на річці.

Схили берегів річки, на якій розкинулися водоспади, дуже круті. Сильний дощ робить їх ще й слизькими, тому пересуватися тут треба дуже обережно. Серед усіх водоспадів, а їх не менше п'яти, найбільшим і найгарнішим є водограй, який за "совітів" назвали "Партизаном", хоча місцеві мешканці продовжували використовувати виключно справжню назву – Давір. Переконатися у тому, що вода камінь точить, можна саме тут: жолоби, вимиті за століття, формують вражаючі водоверті та візерунки. Зачаровує і сам водоспад.

Якщо погода все ж досягла піку примхливості, то подальші пошуки пригод і цікавинок можуть стати небезпечними, тож подорож можна призупинити, відправившись грітися в якомусь з чанів Лумшор. Але якщо з погодою пощастило, можна зробити ще одне зусилля і піднятися на полонину Руна – найбільшу полонину Карпат.

Полонину Руну називають також Рівною. Це мальовничій масив на заході Полонинського хребта, що його обіймають верхів'я одразу трьох річок: Лютої, Шипоту та Туриці. Руна здіймається на 1482 м над рівнем моря, її схили густо порослі буковими лісами, а згори розлягаються лагідні альпійські луки. На полонині є декілька цікавих для туристів вершин: гора під назвою Полонина Руна, гора Менчул та Руна-Плай. Крім того, тут проходять чисельні туристичні маршрути, а до однієї з вершин прокладено навіть добру дорогу для авто.

На Руні на гостей чекає несамовитий водоспад Воєводин – біля нього можна влаштувати пікнік. Крім того, на території Полонини розташований орнітологічний заказник "Соколові Скелі". На цій заповідній території можна побачити чимало рідкісних птахів: сапсанів, беркутів, пугачів та інших грізних хижаків.

Прогулянки і пішохідні походи полониною користуються неабияким попитом серед туристів. Власники автівок можуть дістатися до вершини Руни "на колесах". Але набагато цікавіше пройтись гірськими пасовищами пішки. Можна влаштувати невелику прогулянку на 5-6 годин від села Лумшори – цього часу вистачить, щоб піднятись на полонину і спустись вниз.

Напившись джерельної води, вдихнувши гірського повітря, обійнявши безкрайнє небо, багато хто зрозумієте – сюди треба повернутись. Тим більше, що "нелякане" туристами Закарпаття відкрило ще не всі таємниці і загадало не всі свої загадки.